Читати книгу - "Легенди Львова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Того чорного дня всі дівчата вкладали до шапки папірчики зі своїми іменами, а посланці з шапкою ішли до самої драконячої печери й ставили шапку перед чудовиськом.
Змій якусь хвилю обнюхував папірці, а тоді як дмухне – всі вони, мов пелюстки, вгору злітали. Лише один папірчик залишався.
Посланці поверталися назад, несучи в шапці для когось горе, а для міста спасіння.
І так тривало понад рік, аж поки не випала черга на доньку коваля Ярину.
Вістку їй принесли якраз у переддень шлюбу. Родина вся залилася слізьми, та що мали робити – мусили споряджати ковалівну на смерть таки того вечора.
Її наречений був мисливцем і відчайдухом таким, що не раз з самою лише рогатиною йшов на ведмедя. Але дракон – не ведмідь. Може б його вдалося забити, але ж він не підпустить до себе, змете гарячим полум'ям.
– Знаєте що, сказав мисливець до коваля. – Я піду замість Ярини.
– Що ти говориш? – здивувався той. Дракон чекає панну. Тобою він не вдовольниться.
– Він і дістане панну, – усміхнувся мисливець. – Я буду тією панною.
І по тих словах парубок хутенько зголив собі вуса, натер щоки буряком, вбрався в Яринину шлюбну сукню – чим не панна? От тільки на голову ще лляного прядива накласти й віночок вчепити.
– Боже мій! – жахнувся посланець, який мав відпровадити офіру до змія. – Та ж дракон усіх тоді заб’є, коли викриє обман!
– Не вспіє викрити, – сказав юнак. – Ходімо
І пішли вони удвох з посланцем до Чортових скель. Посланець усю дорогу трусився й молитви шепотів, а мисливець стискав меча, захованого в складках широкої сукні.
Дракон уже чекав. Ані тіні підозри не мигнуло в його очах. Бачив перед собою струнку вродливу панну з буйним хвилястим волоссям, котре падало на дещо заширокі плечі.
Посланець уклонився і поспішив покинути жахливу місцину, а юнак сміливо рушив до змія.
Той лежав собі, ліниво муркочучи під ніс, і жер жадібним поглядом улюблений смаколик. Зараз він насолодиться ніжним дівочим м'ясцем. З цією п'янливою думкою дракон підвів голову з лап і пащеку розкрив. Але що це?! Раптом панна зробила різкий рух і в повітрі зблиснув гострий меч.
На мить дракон закляк від несподіванки. У його не надто розумній голові виникла підозра, що панна не може володіти такою силою, щоб вимахувати двосічним мечем, як веретеном. Але це була його остання думка, бо в наступну мить з розсіченої драконової шиї бухнула чорна паруюча кров і, мов смола, заклекотіла по камінні. Ще один удар – і голова змія покотилася в підніжжя скель.
Так ото настав кінець лютому драконові. Голову його забрав зі собою хоробрий мисливець, а тіло розшарпали лісові звірі та птахи. Але ще й досі можна побачити на скелях сліди драконових пазурів.
ЗЛИДНІ
Колись у бідних хатах завше було багато злиднів. Тепер вони перевелися і, звичайно, ніхто з нас собі й не уявляє, як виглядали ці створіння. Отже, злидні – це такі маленькі чоловічки, які жили у запічку, зодягнені були у строкате лахміття і на додаток страшенно бруднющі.
А зараз я оповім вам пригоду, яка сталася з одним хлопчиком. Якось його батька коваля, покликали до маєтку кувати панських коней. Відходячи, він сказав:
– Дивися, сину, не бігай сам десь далеко від хати. А перед сном поклади часник під подушку, щоб злидні тобі якоїсь штуки не втнули.
Коли батько пішов, хлопчик побіг на вигін до товаришів, а вернувся, як уже смеркло. Ігри його втомили і він ліг спати, забувши батькову пораду.
Другого дня прийшов коваль з роботи, дивиться – а на лаві замість його сина лежить якесь мале зморщене сотворіння.
– Де мій син? – скрикнув коваль.
– Я тут, тату! – озвалася дивна істота.
– Хіба ти мій син?
– Так, тату.
Голос був слабенький, хриплий і такий жалібний, що бідний батько аж заплакав з горя.
Істота, яка назвалася його сином, виявилася надто зажерливою. За день вона з'їдала стільки, що коваль і за три дні б не подужав. Невже це й справді його син? Що ж таке з ним сталося? І вирішив коваль піти до баби Вістунки, яка зналася на всіх хворобах.
Вістунка жила в лісі у маленькому дерев'яному будиночку з трьома своїми слугами – котом, вороною і совою.
Того дня знахарка, розпаливши на галявині багаття, варила у казані чарівне зілля.
– Доброго дня, – привітався коваль. – Я до вас, бабусю, із бідою.
– А до мене, синку, з радістю ніхто не ходить. Ну, яка в тебе біда? Може, якраз чимось зараджу.
Баба Вістунка уважно вислухала ковалеве горе, подумала і сказала:
– Знаєш, здається мені, що то не твій син. Може, я й помиляюся, але все ж думаю, що його злидні підмінили. Таке вже не раз я зустрічала.
– Що ж мені робити? Чи є на те якась рада?
– Якби не було, чи була б з мене баба Вістунка? Слухай сюди. Коли прийдеш додому, то візьми сито й носи ним воду з колодязя до хати. Потім розкажеш мені, що почув.
Коваль зробив усе, як радила баба. І от, коли він аж упрів, гасаючи до колодязя й назад, раптом проява на лаві закректіла і руками сплеснула:
– Оце диво! Мені уже друга сотня літ добігає, а ще такого не бачив!
– Ну, я не казала? – засміялася знахарка, коли коваль їй усе розповів. – Тепер ясно – Злидні тобі сина підмінили. Що ж, пішли його рятувати. Гей, слуги мої, за мною!
Не доходячи до ковалевої хати баба сказала:
– Як тільки увійдем, зразу замкни двері, а сам стань коло печі з коцюбою, щоб той злидень не мав де тікати.
У хаті знахарка запалила соснове гілля і понесла до лави. Злидні дуже не люблять запах диму соснових гілок. От і це злиденя зірвалося з лави й почало 6ігати по хат, – то до дверей кинеться, то до вікна, то до печі. Нема куди ховатися. А тут ще слуги бабині насідають – кіт кусає і дряпає, ворона дзьобає, а сова крилами б’є та ще й кричить так страшно, що у злидня голова мало не лусне. Перелякався він не на жарт і як побачив, що нема ради, загукав, наче недорізане порося:
– Випустіть того хлопця! Випустіть, інакше я згину!
Тут за печею зашаруділо, ціла хмара сажі аж до стелі знялася і вискочив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенди Львова», після закриття браузера.