Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

То був дагеротип[19], тонкий і виразний, мов гравюра, на якому зображено Єву разом з батьком.

Марі невдоволено подивилась на зображення.

— Чого це ти сидиш у такій негарній позі? — мовила вона.

— Ну, щодо пози можна судити по-різному. Але загалом схоже, як ти вважаєш?

— Коли тобі байдуже до моєї думки про одне, то навіщо ж питати про інше, — відказала дружина, закриваючи футляр, «От бісова жінка!» — подумки лайнувся Сен-Клер, але вголос промовив:

— Та ну ж бо, Марі, схоже все-таки чи ні? Не будь така дражлива.

— Який ти нечулий до мене, Сен-Клер! — сказала дружина. — Примушуєш мене говорити, на щось, дивитися. Ти ж знаєш, я від самого ранку лежу з мігренню, а відколи ви приїхали, в домі таке робиться, що я взагалі ледве жива.

— Вас часто мучить мігрень, голубонько? — спитала міс Офелія, враз підводячись у глибокому кріслі, де вона тихо сиділа весь цей час, розглядаючи кімнату й про себе складаючи ціну кожній речі.

— Так, просто життя від неї не маю, — відповіла господиня.

— Проти мігрені добре помагає відвар з ялівцевих ягід, — мовила міс Офелія. — Принаймні так каже Огюстіна, жінка нашого диякона Ебрегема Перрі, а вона в нас найперша лікарка.

— Ось нехай вони тільки достигнуть у нашому садку біля озера, ті ягоди, і я звелю назбирати їх на ліки, — сказав Сен-Клер і смикнув за китицю дзвоника. — А тепер, сестрице, ви, певно, не від того, щоб піти до своєї кімнати й трохи спочити з дороги… Дольфе, — обернувся він, — скажи няні, нехай зайде сюди.

Невдовзі у дверях з’явилася поважна мулатка, до якої так радісно лащилась Єва. На голові в неї був високий червоно-жовтий завій, Євин дарунок, що його сама дівчинка на неї і припасувала.

— Няню, — сказав Сен-Клер, — віддаю цю пані під твою опіку. Вона стомилася й хоче відпочити. Відведи її до покою і доглянь, щоб їй було добре.

І міс Офелія пішла слідом за нянею.

Розділ XVI

Томова господиня та її погляди

— Ну, Марі, — сказав Сен-Клер, — настає для тебе золота доба. Тепер наша розважна, заповзятлива сестриця з Нової Англії зніме з твоїх плечей тягар турбот, і ти матимеш час подбати про себе й стати молодою та гарною. Церемонію передання ключів пропоную відправити зараз же.

Ці слова були сказані за сніданком через кілька днів по приїзді міс Офелії.

— З превеликою охотою звірю все на неї, — озвалася Марі, з млосним виглядом спираючись головою на руку. — Гадаю, вона скоро переконається, що справжні невільниці тут ми, господині.

— О, безперечно, вона збагне і це, і ще хтозна-скільки корисних істин, — докинув Сен-Клер.

— Ось кажуть, мовляв, тут держать рабів, — так, наче ми маємо з цього якісь вигоди, — провадила далі Марі. — А коли так міркувати, то я б рада хоч зараз їх відпустити.

Єванжеліна здивовано втупила в матір свої великі серйозні очі і простодушно запитала:

— То навіщо ж ти їх держиш, мамо?

— І сама не знаю. Хіба що собі на біду. Я все життя з ними мучуся. Певне, й здоров’я через них втратила, а не через щось інше. А наші, як на мене, то найгірші з усіх.

— Ну годі, Марі, ти просто сьогодні не в гуморі, — мовив Сен-Клер. — Ти сама знаєш, що це не так. Ось хоч би няня — це ж найдобріша в світі душа. Як би ти жила без неї?

— Няня серед них найкраща, — відказала Марі. — А проте й вона себелюбна страшенно себелюбна. Та й усі вони такі, це в них загальна вада.

— Себелюбство — то таки страшна вада, — серйозно мовив Сен-Клер.

— Отож я й кажу про няню, — невгавала Марі. — Ну хіба не себелюбно з її боку так міцно спати ночами? Вона ж знає, що коли я тяжко нездужаю, мені мало не щогодини потрібна якась допомога, і все ж її ніколи не добудишся. Ось і сьогодні мені знову дуже погіршало, бо я цілу ніч. тільки те й робила, що будила ЇЇ.

— Мамо, а хіба вона не сиділа біля тебе оце вже скільки ночей? — спитала Єва.

— А ти звідки знаєш? — різко мовила Марі. — Певно, вона тобі жалілася?

— Вона не жалілася, тільки казала, що тобі було дуже погано ночами — багато ночей підряді.

— Чому б тобі на одну-дві ночі не взяти замість неї Джейн чи Розу? — спитав Сен-Клер. — А вона нехай би відпочила.

— Як ти можеш таке казати! — розсердилась Марі. — Ні, Сен-Клер, ти й справді нечула людина! Я така знервована, що мене дратує найменший шерех. А від дотику чужих рук я просто збожеволію. Якби няня вболівала за мене так, як належить, вона прокидалася б швидше. Я чула, що деякі люди мають по-справжньому відданих слуг, та мені такого щастя ніколи не випадало, — скрушно зітхнула вона.

Міс Офелія уважно й незворушно дослухалася до розмови. Уста її були міцно стулені, наче вона постановила собі твердо визначити свою думку, перше ніж на щось пристати.

— Няня по своєму непогана, — сказала Марі. — Вона лагідна й шаноблива, але в душі себелюбна. Ось, приміром, вона й досі тужить за своїм чоловіком і, певно, ніколи не заспокоїться. #Розумієте, коли я вийшла заміж і переїхала сюди, то, звісно, мусила забрати її з собою, а чоловіка її мій батько відпустити не міг, бо він коваль і, отже, в господарстві без нього не обійтись. Я ще тоді сказала, що їм з нянею краще забути одне одного, бо навряд чи їм колись випаде знову жити разом. Тепер я шкодую, що не наполягла на своєму й не одружила няню з кимось іншим. А все через свою дурну поблажливість — не схотіла, бачте, її неволити. Я тільки сказала їй тоді: нехай, мовляв, не сподівається побачити свого чоловіка більше як раз чи два до кінця життя, бо повітря в батьковому маєтку шкідливе для мого здоров’я і я не зможу туди їздити. Отож я й порадила їй знайти собі іншого чоловіка, та де там — вона мене не послухалась. Няня часом буває страшенно вперта, але ніхто, крім мене, цього не помічає.

— А діти в неї є? — спитала міс Офелія.

— Так, є двоє.

— Певне, вона й за ними сумує?

— Ну, а хіба могла я привезти їх сюди? Де ж би то терпіти в дамі тих малих замазур! Крім того, вони забирали в неї надто багато часу. Одначе я певна, що няня й досі на мене ображена, ще відтоді. Вона не схотіла вийти заміж за когось іншого і хоч добре