Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

проходити повз невелику групу шахтарів, котрі стояли, мовчки, без жодного слова, втупившись у них, Коні відчула, як цей сухорлявий, добре вихований старий чоловік зіщулився, немов граціозна антилопа, яка щулиться в клітці під вульґарним поглядом. Шахтарі нічого не мали проти нього особисто, зовсім ні. Та вони дихали на нього холодним духом, виштовхували його. А в душі їхній таїлася глибока неприязнь. Вони «працювали на нього». І своєю бридкою зовнішністю вони наче осуджували його елегантність, чепурність, культурність. Хто він такий! Вони осуджували різницю між ним і собою.

І десь у глибинах свого англійського серця, будучи великою мірою солдатом, він вірив, що вони справедливо осуджують цю різниці. Йому й самому було трохи ніяково за всі свої переваги. Однак він репрезентував систему і не хотів, щоб його виштовхували.

Хіба що його виштовхне смерть. Вона прийшла до нього зненацька, невдовзі після візиту Коні. І він не забув про Кліфорда у своєму заповіті.

Спадкоємці негайно звеліли розібрати Шіплі. Його утримання коштувало надто дорого. Ніхто тут жити не збирався. Тому будинок знесли. Тисову алею зрубали. Парк теж вирубали й розбили на ділянки. Він був надто близько від Атвейта. На лисому пустирі ще однієї нічийної землі пролягли новенькі вулички з такими потрібними особняками на дві родини! Маєток Шіплі-хол!

Це сталося через рік після останнього візиту Коні. От стоїть Шіплі-хол, ряди червоних цегляних «особняків» на дві родини на нових вулицях. Важко навіть уявити, що дванадцять місяців тому тут ще височіла кам'яниця, оздоблена ліпниною.

Ось вона, остання стадія мальовничого садівництва короля Едварда з декоративною вугільною шахтою на газоні.

Одна Англія знищує іншу. Англія сквайрів Вінтерів і Реґбі-холів відійшла, померла. Та знищення ще не було остаточним.

Що прийде після цього? Коні й гадки не мала. Вона тільки бачила, як нові цегляні вулиці наповзали на поля, як нові споруди піднімалися над копальнями, бачила нових дівчат у шовкових панчохах, нових шахтарських хлопців, які марнують час у «Пелі» чи «Велфеарі». Молодша ґенерація не мала жодного уявлення про стару Англію. Існувала прогалина в духовній спадкоємності, майже американська, хоча насправді індустріальна. Що далі?

Коні завжди відчувала, що далі нема нічого. Вона хотіла заховати голову в пісок чи принаймні на грудях живого чоловіка.

Світ такий складний, незрозумілий і страшний! Простих людей так багато, і вони справді такі жахливі. Так вона думала дорогою додому, спостерігаючи, як з копалень бредуть шахтарі, сіро-чорні від пилюки, спотворені, зігнуті, важко човгаючи підкованими залізом черевиками. Сірі обличчя, випуклі білки очей, шиї, зіщулені від низьких стель шахти, безформні плечі. Чоловіки! Чоловіки! На жаль, по-своєму терплячі й добрі люди. З іншого боку — неіснуючі. Щось таке, що має бути в чоловіку, з них викорінено і вбито. І все ж це чоловіки. Вони зачинають дітей. Жахлива, жахлива думка! Вони добрі й сердечні. Та вони лише половина, тільки сіра половина людської істоти. Проте «добрі». Та й це доброта тільки цих половин. Можна припустити, що мертве колись у них оживе! Та ні, надто страшно думати про таке. Коні боялася робітничої маси. Вона видавалася їй такою страшною. Життя, цілком позбавлене краси, позбавлене почуттів, завжди «в шахті».

Діти від таких чоловіків. О Боже! О Боже!

Однак Мелорз походить від такого батька. Не зовсім. Сорок років змінили, разюче змінили чоловіків. Залізо й вугілля глибоко роз'їли їхні тіла й душі.

Втілена потворність, однак жива! Що з них усіх вийде? Можливо, коли вичерпається вугілля, вони знову зникнуть з лиця землі. Вони прийшли з нізвідки тисячами, коли їх закликало вугілля. Можливо, вони просто моторошна фауна вугільних пластів. Істоти іншої дійсності, вони елементарні частини вугілля, подібно до того, як робітники-металісти стали елементами заліза. Не люди, а душі вугілля, заліза й глини. Фауна елементів — вуглецю, заліза, кремнію — елементарні частки. Мабуть, вони запозичили моторошну, нелюдську красу мінералів, глянець вугілля, вагу, голубизну й опірність заліза, прозорість скла. Елементарні істоти — моторошні й спотворені — мінерального світу! Вони належать вугіллю, залізу, глині, як риба належить морю і хробаки — мертвому дереву. Душа мінерального розпаду!

Коні з радістю вернулася додому, щоб сховати голову в пісок. Вона навіть радісно базікала з Кліфордом. Адже її страх перед шахтарськими й залізними центральними графствами породив дивне відчуття, яке заполонило її всю, немов інфлюенца.

— Звичайно, довелося випити чаю в крамниці міс Бентлі, — сказала вона.

— Справді! Вінтер пригостив би тебе чаєм.

— О, так, але я не посміла розчаровувати міс Бентлі.

Міс Бентлі була зблякла стара діва з досить великим носом і романтичною вдачею, а чаєм пригощала з уважною настирністю, гідною жертвоприношення.

— Вона про мене питала? — поцікавився Кліфорд.

— Звичайно! «Можна довідатися у вашої світлості, як почувається сер Кліфорд?» Думаю, вона ставить тебе навіть вище за сестру Кейвел!

— І ти, мабуть, сказала, що я процвітаю!

— Так! І вона була в такому захваті, ніби почула, що тобі відкрилися небеса. Я сказала, щоб вона відвідала тебе, якщо їй коли-небудь доведеться приїжджати в Тевершел.

— Мене? Навіщо? Відвідати мене?

— Ну, чому ж, Кліфорде. Не можна приймати таке обожнювання без якоїсь відповіді. В її очах святий Георгій Змієборець ніщо в порівнянні з тобою.

— І ти думаєш, вона приїде?

— О, вона почервоніла і на якусь мить стала така гарна, бідолаха! Чому чоловіки не одружуються з жінками, які б по-справжньому їх обожнювали?

— Жінки починають обожнювати надто пізно. І вона пообіцяла приїхати?

— О! — Коні наслідувала задихану міс Бентлі: — «Ваша світлість, якщо я тільки коли-небудь наважусь насмілитися!»

— «Наважусь насмілитися»! Який абсурд! Та я молитиму Бога, щоб цього не сталося. А як її чай?

— О, ліптонівський, дуже міцний! Але, Кліфорде, чи розумієш ти, що для міс Бентлі і багатьох їй подібних, ти — «Roman de la rose»[24].

— Навіть у такому разі мене це не тішить. — Вони зберігають, мов скарб, кожну твою фотографію з ілюстрованих газет і, можливо, навіть моляться за тебе щоночі. Це чудово.

Вона пішла нагору перевдягатися. Того вечора він сказав їй:

— Ти дійсно вважаєш, що в шлюбі є щось вічне, правда?

Вона глянула на нього.

— Але ж, Кліфорде, твоя вічність нагадує віко чи довгий, довгий ланцюг, що тягнеться за людиною, хоч як далеко вона заходить.

Він подивився на неї збентежено.

— Я маю на увазі те, — сказав він, — що ти поїдеш до Венеції не в надії на якусь любовну пригоду, яку зможеш сприйняти au grand sériux[25], правда?

— Любовна пригода в Венеції au grand sériux? Ні, запевняю тебе!