Читати книгу - "Три листки за вікном"

– Я їх бачив, – сказав хутірський староста Тодор Рогачевський, який досі сидів мовчки. – Саме коли худоба поверталася, вийшли вони із шинку від Безкровної, Дядечко і той, що його вбито. І пішли вони через село до шляху.

– А чоловік мій, як привели ми його додому, нікуди більше не ходив і не їздив. Чи не так, пане Рогачевський?

– Таки-так! – хитнув поважно староста, і я побачив, що в нього очі, як у багатьох тутешніх: сірий у них і загуслий спокій.

– Пам'ятаю, коли ще був у тямі, – сказав Хома, – ніякого заводу поміж них не було.

– Хто ж тоді вбив Петра? – спитав Іван Скиба. Але вони не знали. Похитали заперечно головами і стояли, запитально дивлячись на Скибу. Той махнув рукою, щоб вийшли, а тоді потер лоба, начебто йому там піт висіявся.

– Де ви сьогодні ночували, пане канцеляристо? – спитав буденно.

– У Безкровної, – мовив я на позір байдужне. – Ось разом із паном Стефаном.

– Питаю про це, бо до півночі чекали на вас у попівстві.

– Ми бавилися віршами, ваша милість, – сказав незворушно Савич.

– То що ми з вами тут вислідили?

– Лишився тільки один чоловік, – сказав я.

– Де ж нам його шукати, не порадите, пане дяче? Але дяк тільки плечима стенув; мені здалося, що і в його очах з'явився той-таки сірий спокій, який панує тут скрізь.

16

Ми звільна їхали по селу, і не було воно вже таке порожнє, як раніше. В дворах і на вулиці ми бачили людей, які схилялися перед нами, і ми чемно відповідали на привітання.

– Доведеться гукнути на раду, – сказав наказний сотник. – Може, хтось укаже на того Дядечка.

Проїжджали повз шинок Безкровної. В'юцка стояла в дверях і незмигно дивилася на нас. Я підморгнув їй, відчуваючи, що знову починаю хвилюватися, але обличчя в неї залишилося непроникне. Дивилася не на нас, а повз нас, і я мимоволі зирнув туди. Хати тут розступалися, і переді мною ліг залитий сонцем простір рудівських піль. Знову вразився з їхньої порожнечі – повіяло звідти, начебто зітхнула чи позіхнула велетенська істота. Мені захотілося приострожити коня і зникнути в тому просторі. Мчати і мчати, збиваючи багряні клубені куряви, і хай мій кінь викине з ніздрів вогонь. Хай від того навісного лету виростуть у нього крила, щоб змогти відірватися від цієї багнистої долини і дістатися нарешті верхів, про які марив я довгими самотніми вечорами. Багато чого збагнути і з'ясувати мені треба в цій історії, яка розгортається переді мною, і в собі самому. Адже їх є, історій отих, дві: одна звичайна й буденна: хтось убив чоловіка, і ми маємо віднайти убивцю, а друга складніша: що ми знаємо про дивний і загадковий світ людської душі? Що ми знаємо про долини-болота, які, наче хижі квіти, розкривають пелюстя для того, щоб до них прилип блукач-чужинець?

Був певний, що не тільки мені приходять такі думки. Через це хотів, щоб швидше було знайдено останнього, на кого падає підозра в убивстві. Тоді ми висвітлимо оцю позірно просту історію і зможемо повернутись у домівки.

Я вже хотів опинитись у власному домі і розгорнути нарешті книжицю, що її списав мій тутешній приятель Стефан Савич: чи не прочитаю я там розгадки іншої історії. Хотів сісти перед вікном, яке хоронить мене від світу, і, дивлячись на дерева власного саду, шепотіти свої, Савичеві чи й чужі вірші. Хотів прочитати в Савичевій книжиці щось таке, після чого позбудуся скутого, насурмленого почуття, що його я назвав «сірим спокоєм». Хай розверзеться тож і небокрай, закляв я, хай таки вирине з нього крилатий кінь, котрий дихає вогнем, – хочу в нього повірити. Тільки тоді зникне вічна перестрашка, що чогось у світі не знаєш і не розумієш, а відтак можна сподіватися і певності, що ти у житті не хробак…

Ми їхали повз вишневий садок, що його я бачив із вікна школи. Біля хати, як і раніше, стояв одягнений у чорне чоловік, і цей чоловік, побачивши нас, раптом ступив назустріч.

– Зачекайте, панове урядові, – сказав він. – Маю до вас дві слові!

17

– Звати мене Федором на прізвище Куценко, чи Куций, я підсусідок значкового товариша пана Нестора Федоровича. йшов я у неділю в ніч, о другій годині, із Зіньком Лихачем, своїм шуряком, із шинку Лук'яна Поповича. Коли ж минали ми кошару полкового хорунжого Івана Семеновича, над порожнім ровом знайшли нетямного Івана, що його прізвища я не знаю. То він ледь устав і попросив, щоб відвели його до вівчаря пана хорунжого Маценка Наумця…

Вони спершу злякалися, коли звелася над порожнім ровом біла хитлива постать.

– Люди, зачекайте, – сказав Іван з перестрахом. – Щось водить мною, допоможіть!

Наближався до них, обережно вимацуючи дорогу, а коли підійшов, то Куций із шуряком побачили, що очі його заплющені.

– Коли це недалеко, – попросився Іван, – відведіть мене до Наумця, мого знайомого…

– Ми його й повели, – сказав Куций. – Наумець узяв його, там він і ночував. Самі ж ми пішли повз Маценкову кошару додому.

– А не чули якогось крику? – спитав Іван Скиба. Куций хитнув заперечно.

– Є свідки, що ночували ви на хуторі?

– Що ночували, є, а що прийшли туди опівночі, нема. Всі вже спали.

– Як нам проїхати до Наумця?

– Отак просто і їдьте. Третя хата з того кінця Наумцева.

Куций знову відступив у свій вишневий садок, де завмер, дивлячись, куди ми поїдемо, а я вперше за весь час відчув інтерес до цієї історії. Здається, таки доходили ми в ній кінця і останні нитки от-от мали опинитись у наших руках.

– То що, пане наказний сотнику, – сказав я. – Здається, нам не треба буде й ради скликати?..

Ми бігли кіньми по вузькій, курявній дорозі, за нами ставала хмара.

– Ще трохи – й порудіємо зовсім, – показав зуби Скиба.

– І не пізнає вас жінка!

– Еге ж! – засміявся наказний сотник. – Скаже: іди геть, я свого чоловіка чекаю. Без нього не впускаю в дім.

– Ви чули щось про того коня, пане Іване? – спитав я. – Що дише вогнем і з'являється тільки на світанку?

– Це, здається, така ж байка, як і про месію, – блиснув зубами Скиба.

– Я теж так подумав. Але знаєте, що мене в цій історії вража?

Наказний сотник повернув до мене рудяве обличчя.

– Те, що шукав убитий Петро в цих краях саме коня з байок.

18

Ми проїжджали повз школу, на порозі якої, скулившись, сидів загадний дячок