Читати книгу - "Інферно"

Ленґдону відразу ж здалося, що стіни насуваються на нього.

Марта сіла перед монітором, який уже працював у режимі прокручування записів, показуючи зернисте чорно-біле зображення андито, зняте високо над підлогою. Часова позначка на екрані свідчила, що зображення відмотали до пізнього ранку вчорашнього дня — вочевидь, саме перед відкриттям музею й задовго до Ленґдона і загадкового Дуоміно, які з’явилися аж увечері.

Охоронець швидко прокрутив зображення вперед, і Ленґдон побачив, як до андито швидко хлинув потік туристів, що рухалися пришвидшеними кумедно-рвучкими кроками. Із кута, під яким камера здійснювала зйомку, маски не було видно, але вона, напевне, містилася в шафці, бо відвідувачі часто зупинялися перед нею, витріщалися всередину, робили фотознімки — і рушали далі.

«Швидше, будь ласка», — подумав Ленґдон, знаючи, що до музею вже їде поліція. Він подумав, що, може, їм із Сієнною краще вибачитися, вийти з музею й чкурнути навтьоки, але вони неодмінно мали побачити це відео: те, що на ньому було зафіксовано, могло дати відповіді на багато запитань стосовно халепи, у якій вони опинилися.

Тепер відеозапис рушив швидше, і в приміщенні з’явилися перші вечірні тіні. Туристи заходили й виходили, їхній потік потроху порідшав, а потім остаточно вичерпався. Коли часова позначка проскочила сімнадцяту годину, світло в музеї вимкнулося і все затихло.

П’ята година вечора. Час закриття музею.

— Aumenti la velocità, — наказала Марта, подавшись уперед на стільці й вдивляючись в екран.

Охоронець збільшив швидкість, і несподівано, близько десятої вечора, світло в музеї знову ввімкнулося.

Сторож рвучко уповільнив швидкість перегляду до нормальної.

За кілька секунд на екрані показалася вже знайома фігура вагітної Марти Альварес. Слід у слід за нею йшов Ленґдон у твідовому піджаку, напрасованих брюках хакі та мокасинах із кольорової дубленої шкіри. Професорові навіть удалося помітити годинник із Міккі-Маусом, що визирнув з-під рукава його сорочки.

«Ось і я... перед тим, як у мене вистрелили».

Ленґдон занервував, спостерігаючи за своїми діями, про які він абсолютно нічого не пам’ятав. «Невже я й справді був тут учора й роздивлявся посмертну маску?» Якимось чином між тим моментом у минулому і моментом теперішнім він примудрився втратити одяг, годинник із Міккі-Маусом і два дні життя.

Відеозапис крутився далі, і Ленґдон із Сієнною підсунулися ближче до Марти та двох охоронців, щоб краще бачити. На німому відео було видно, як Ленґдон із Мартою підійшли до експонатної шафки й роздивлялися маску. Коли вони отак стояли, у проході за ними з’явилася широка тінь і до відеокадра ввібрався, човгаючи ногами, товстелезний чоловік. Він був у рудувато-брунатному костюмі, а в руці тримав маленьку валізку. Чоловік був такий великий, що ледь поміщався в проході. На тлі його величезного черева навіть Марта на дев’ятому місяці вагітності здавалася тендітною.

Ленґдон одразу ж упізнав цього чоловіка. «Іґнаціо!»

— Це Іґнаціо Бусоні, — прошепотів Ленґдон на вухо Сієнні. — Директор музею собору Дуомо. Я знаю його вже кілька років. Просто ніколи не чув, як його звали Дуоміно.

— Дуже вдале прізвисько, до речі, — спокійно зауважила Сієнна.

У минулому Ленґдон часто звертався до Іґнаціо з приводу артефактів та історії Дуомо, але візит до Палацо Веккіо, здавалося, лежав поза межами компетенції Іґнаціо. Утім, Іґнаціо Бусоні, як впливова фігура в мистецькому світі Флоренції, був іще й палким шанувальником творчості Данте та її дослідником.

Цілком логічно, що Іґнаціо став цінним джерелом інформації стосовно посмертної маски Данте.

Ленґдон сконцентрував увагу на відео й побачив, що Марта терпляче чекала біля тильної стіни андито, поки Ленґдон з Іґнаціо, схилившись над стовпчиками, щоби краще було видно, уважно роздивлялися маску. Поки чоловіки вивчали експонат і про щось говорили, час спливав, і можна було помітити, як Марта крадькома позирає за їхніми спинами на годинник.

Ленґдон пошкодував, що відеозапису з камер стеження бракує звуку. «Про що ж ми з Іґнаціо говорили? Що ми тут шукали?»

Щойно Ленґдон про це подумав, як побачив, що на екрані він переступив через стовпчики загорожі й схилився над маскою лише за кілька дюймів від скла. Марта негайно втрутилася, вочевидь, застерігаючи його, і Ленґдон винувато відступив назад.

— Вибачте, що я повелася так суворо, — сказала Марта, глянувши на Ленґдона через плече. — Але, як я вже казала нам, та експонатна шафа є надзвичайно старою й крихкою і власник маски наполягає на тому, щоби ми не пускали відвідувачів за огорожу. Він навіть не дозволяє нам відмикати ту шафку без нього.

Ленґдон не відразу усвідомив почуте. «Власник маски?» До цього він вважав, що маска належить музею.

Сієнна здивувалася не менше за нього й негайно втрутилася в розмову:

— А хіба музей не є власником маски?

Марта похитала головою, а потім повернулася поглядом па екран.

— Один багатий меценат запропонував продати її йому, але за умови, що маска залишиться в музеї для постійного показу відвідувачам. Він запропонував грубі гроші, і ми і радістю пристали на його пропозицію.

— Стривайте, — мовила Сієнна. — Він заплатив вам за маску... але дозволив залишити її?

— За обопільною згодою, — пояснив Ленґдон. — Філантропічні придбання — це один зі способів для меценатів надавати музеям великі дотації, не реєструючи їх як благодійність.

— Той меценат був незвичним чоловіком, — сказала Марта. — Істинний знавець і дослідник Данте, одначе трохи... як би це сказати... фанатичний.

— А хто він? — прискіпливо спитала Сієнна, ховаючи свою наполегливість за удавано невимушеним тоном.

— Хто? — перепитала Марта, не відводячи очей від екрана. — Та ви, напевне, нещодавно читали про нього в новинах. Це швейцарський мільярдер Бертран Цобріст.

Для Ленґдона це ім’я було лишень невиразно знайомим, але Сієнна схопила його за руку і міцно стиснула, а в її очах з’явився такий вираз, наче вона щойно побачила примару.

— Ай справді... — сказала Сієнна. Її голос злегка тремтів, а обличчя було біле, мов крейда. — Бертран Цобріст. Відомий біохімік. У молодості заробив купу грошей на біологічних патентах. — Вона проковтнула слину й замовкла. А потім нахилилася й прошепотіла Ленґдону: — Фактично це Цобріст винайшов такий напрям, як генна інженерія зародкових клітин.

Ленґдон зеленого поняття не мав, що таке генна інженерія зародкових клітин, але звучало це чомусь лиховісно, особливо після нещодавніх переглядів сили-силенної образів чуми та смерті. «Цікаво, — подумав він, — чому Сієнна знає так багато про Цобріста? Бо добре начитана в галузі медицини чи тому, що