Читати книгу - "Вишневі усмішки. Заборонені твори"

Зав’язувать очі бабусі я не зав’язував, соромно було, а руками довелося-таки затулити, доки посадив я їх у вагон.

Сіли, тремтять.

А як сіпнув паровик, було й «ой, лишенько!», й «спаси, Царице Небесна!». Всього було…

Потім бабуся заспокоїлись, тільки підстрибували, як паровик свисне.

Доїхали ми благополучно.

У Києві побували скрізь-скрізь.

Дуже вдоволені ходили моя бабуся по Києву та й самі іноді всміхалися:

– І чого я так боялася!

І все було б добре та гаразд, коли б я не завів бабусю до т е ат р у.

Довго вони не хотіли, а я таки умовив:

– Хоч раз у житті подивіться. Знатимете, що таке театр.

Погодились.

Квитки я взяв у другому ярусі, та ще й у першому ряду.

Ішли туди – нічого. Сіли. Як поглянули бабуся вниз, у партер, як скрикнуть: «Ой!» – учепились за мене:

– Держи мене, синочку! Ой, держи! Не долечу я туди живою!

– Що з вами, бабусю?

– Виведи мене. Ой, виведи! Високо дуже!

Та тремтять уся, тремтять.

Довелося залишити театр. Так і не побачили моя бабуся жодної вистави за все своє життя.

На другий день посадив я бабусю в поїзд, попрохав кондуктора, щоб допоміг їм висісти на станції.

Доїхали бабуся додому в добрім здоров’ї.

А потім, як приїхав я ще додому, дякували мені бабуся за Київ.

– Усе, – каже, – нічого, якби тільки не той театр. Дуже таки високо, голова паморочиться, ось-ось я вниз полечу. Дуже страшно.

Тепер, коли я бачу, як жінка-машиніст упевнено й рішуче веде величезні залізничні состави, мені хочеться підійти до неї і спитати:

– Тьотю! Чи вам не страшно, як ото паровик так здорово закричить? А чи не зав’язуєте ви собі хусткою очі, як на свого паровика вилазите? А моя бабуся зав’язували.

А десь у піднебессі, далеко-далеко, аж десь-десь, аж он там, поза хмарами, реве на «яструбкові» мотор. А в «яструбкові» сидить – може, білява, може, русява, може, чорнява – дівчинка й мертвопетлює, усміхаючись. І була вона грозою для розбишак, німецьких загарбників, ота білявенька чи, може, чорнява, а то й русява дівчинка.

І хочеться в неї спитати:

– Дівчинко! Чи не паморочиться в тебе голова, коли з отакенної вишини на землю поглянеш? У моєї бабусі паморочилася, як вона колись на другий ярус театру потрапила.

Та й думається мені:

– А може б, і моя покійна бабуся тепер мертві петлі робили, якби вони за нашого чудесного часу жили. Онуки чи правнуки, бачите ж, як роблять.

Хай царствують моя бабуся!

Хай живе, хай уславляється радянська жінка, жінка вільна, жінка-творець, жінка-мати.

Дозвольте помилитись!

Писав один письменник літературно-художній твір. Сучасний твір. Роман.

І непогано писав. Чітко писав. Розбірливо.

Писав він його самопишущим пером.

Самопишуще перо не можна покласти на папір і наказати йому:

– Пиши! А я тим часом піду пива вип’ю!

Самопишущим пером треба водити по папері, воно тоді пише літери, з літер складаються слова, із слів – речення, з речень – розділи, з розділів – частини, з частин – книга.

Оце вже й роман.

Коли роман складається з кількох книг, він уже тоді буде – «логія».

Як з трьох книг – трилогія.

З трьохсот книг – трьохсотлогія.

А як більше, то вже буде «Рятуйтелогія».

Вищеменований письменник, значить, водив самопишущим пером по папері, і все так і виходило: літери, слова, речення і т. д.

Написав він уже аж один цілісінький розділ.

Написав і став.

В написаному розділі всі дійові особи вже на світ білий вийшли, вже накреслилося, хто з них буде герой, хто не зовсім герой, а хто зовсім не герой, намітилися ситуації, хто кого полюбить, хто кого й до кого ревнуватиме і т. д., і т. ін.

Ясно вже до деякої міри було, хто воював на фронті, хто в Фергані чи в Ташкенті, хто, повернувшись, відбудовуватиме й відновлюватиме, а хто пивом чи газованою водою торгуватиме і квартири одвойовуватиме.

Головний герой роману вже й автомашину свою мав, і навіть з бензином більш-менш улаштувався.

І от став наш письменник, зупинився.

– Куди далі їхати? В який бік їхати головному героєві?

Їхати йому прямо, як партія та Радянський уряд указують, ясною дорогою до спільної для всіх народів Радянського Союзу мети?

Так це ж усім відомо.

Показати внутрішні переживання героя і героїв?

Лиха його личина знає, які там у нього внутрішні переживання?!

Коли він на передовій стріляє, я це бачу.

Коли він цілує свою кохану, я це бачу. Ну, може, не бачу, так, проте ж, я знаю, що люди цілуються.

Коли мої герої відбудовують чи відновлюють, – я теж це можу побачити.

А от які думки в цих героїв у цей час їм голови розпирають, як у них біля серця, чому один відбудовує, а другий гуляє, чому один одну любить, а другий – трьох одразу, що в них у цей час усередині, які такі в них внутрішні переживання, – вгадай ти їх!

От і зупинився вищеменований письменник.

Думав, думав та й придумав:

– А що, як мій герой, та, може, ще й не один, – візьме та й помилиться?! І я з ним помилюся! Та й піде він в своїй роботі та в житті манівцями?! Інтересний може сюжет бути! Та й фабула така собі, як середньовічний лабіринт! Єй-бо, мабуть, непогано буде! Треба буде порадитися з кимось із товаришів!

От пішов наш письменник до обізнаного товариша та й каже:

– Дозвольте мені помилитися!

Обізнаний товариш здивовано якось на нього подивився і подумав: «І корчму закрили, а запитання дивні!» А потім питає:

– Як так помилитися? В чому саме помилитися?

– У романі!

– В якому романі?

Письменник розповів докладно.

– Та, бачите, я пишу роман. Уже написав аж один цілісінький розділ. Та й став. Знаєте-понімаєте, як вести своїх героїв отак прямо та й прямо, так виходить дуже вже прямо. Так я хочу помилитися. Щоб не так прямо все йшло, а щоб отак-отак-отак (тут письменник не знайшов слів для пояснення своїх думок і оте «отак-отак-отак» показав пальцем). Так воно тоді інтересно буде! Всі мої герої помиляються, і я з ними помиляюсь. От як уже ми допомиляємось до того, що вже далі нема чого помилятися, я їх усіх тоді й виведу на чисту воду! І сам з ними вийду. Переборемо, значить, усі помилки!

– А для чого це?

– Для інтересу! Інтрига тоді, така, знаєте-понімаєте, буде! Он яка буде інтрига! Читатимуть тоді з захопленням!

– Значить, помилка