Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

Гоцик зсунув брови. Міцніше притулився до сосни.

Яся побачила рюкзак, побігла.

– Там! Там золото!

Хлопці перезирнулися, рвонули вперед. Яся вже упала на коліна перед рюкзаком, рвала його, витрушувала. На пісок випав золотий зливок. Яся учепилася в нього.

– Я ж казала! А ти не вірив! – горлала, била долонькою по щоці худого високого хлопця зі світлою шевелюрою.

Хлопець тріпонувся усім тілом.

– Ясмін, сучка! Не торкайся мене!

– Ідіот! Ми багаті! Де твій ніж?! Убийте! Убийте його… Він тут! Він десь тут, – горлала-хрипіла, каталася по піску. – Ей! Земляче! Ти де? – реготала, мов навіжена.

Хлопці перезирнулися, одночасно накинулися на дівчину. Гоцик й оком змигнути не встиг. Високий хлоп ударив Ясмін ножем у груди, другий вирвав з руки золото, підхопили мертву попід руки, потягли в океан.

За два дні чорний, як демон, Гоцик драїв підлогу у благодійній лікарні Севільї, заглядав до Марічки, та надовго не затримувався. Так і не знав, як і про що з нею розмовляти, аби хоч трохи розрадити. Ісусик підтримував:

– Вашій мамі краще.

– Дякую…

Повертався до роботи. Годував з ложки немічних чоловіків – чорних, жовтих, червоних. Яких тут тільки не було: інтернаціонал у повному складі. Хіба що чукчів і зулусів не вистачало. Старенький в’єтнамець ледь розмовляв російською.

– Ты карош! – хвалив хлопця.

– Та й ти нічого… – хмикав похмурий Гоцик.

І так би ті розмови на двох фразах й обривалися, та одного дня сивий азіат попросив Гоцика про послугу.

– Один хороший человек… Паспорт обещал сделать… Хочу домой. Дома умирать. Найди его… Скажи – Данг очень просит.

Гоцик заприсягся: зробить. Попхався шукати блошиний базар на вулиці Ферія, що на ньому, за словами Данга, і крутиться ота добра людина. Дійшов до базиліки Макарена, неподалік палац герцогині Альби. А де ж базар? В’єтнамець пояснював – поряд із палацом і базилікою. Сіпнув місцевого: базар тут, кажуть, а вулиця Ферія – порожня…

– По четвергах, – пояснив той.

У четвер зранку Гоцик уже шльондрав рядами з пістрявим крамом, розкладеним прямо на бруківці. Чого тут тільки не було: від антикваріату до звичайних старих речей, на кшталт давнішніх ластів для підводного плавання. Розглядав не товар, продавців уважно, бо Данг клявся: Гоцик одразу впізнає синьйора Алваро, що він торгує тут старовинними книжками.

Чоловік років шістдесяти, дійсно, виділявся у натовпі геть не смаглявою блідою шкірою, вигадливо постриженою борідкою і солом’яним капелюхом з такими широкими крисами, що ще б трохи – і сомбреро. Під його ногами на газетці – кілька старовинних видань Сервантеса.

– Я від Данга, – сказав Гоцик.

Блідолиций здивовано підняв брови.

– Данг! Азієць Данг. З В’єтнаму… Казав – ви обіцяли, – Гоцик подався до букініста, прошепотів: – Паспорт! Розумієте?

Синьйор Алваро жваво підхопив із землі фоліанти, кивнув привітно.

– Прошу за мною, – сказав так просто, ніби запрошував на каву.

За кілька хвилин Гоцик сидів на диванчику у задній кімнатці невеличкого книжкового магазину. Синьйор Алваро перебирав папірці в ящику письмового стола, зосереджено пояснював:

– Ні! На жаль! Жодного підходящого справжнього документа, що він підходив би… азіату похилого віку, не маю. Можу замовити тільки фальшивий паспорт. Але передайте шановному синьйору Дангу: ми гарантуємо високу якість документа, але й попереджаємо про можливі проблеми.

– А справжні документи для слов’ян… Хлопця мого віку. І жінки років сорока п’яти.

– Можна, – кивнув синьйор Алваро. – Є кілька естонських паспортів старого зразка. Переклеїмо фотографії, і матимете справжній документ.

– Скільки коштуватиме?

– Триста дев’яносто євро за один паспорт. Плюс ваші фотографії. Гарної якості й у світлому одязі.

Гоцик завмер, напружено подивився на блідолицього.

– Перепрошую. Ви… не боїтеся?

Синьйор Алваро усміхнувся, наче обеззброїв, поплескав Гоцика по плечу.

– І вам не раджу. Не допомагає. Я, кабайєро, ніколи людям не брешу. Найкраща гарантія.

Гоцик задумався. Кивнув напружено.

– Добре… То, може, й на це глянете? – поклав на стіл великий смарагд.

Тільки він і лишився після відвідин португальського міста Сініш, де жила тепер така собі синьйора Алмейда. На Гоцикових очах двійко худих, жадібних покидьків вийняли розхристану душу з землячки Ясі. Сидів під сосною до ранку, бідкався:

– Дурна… Ой, дурна… Ну, нащо…

Як сонце встало, перебрав розірваний рюкзак – нічого. А були ж камінці! Розгрібав пісок: та мають же десь бути! Паспорт свій український знайшов, матюкнувся: не почав би шукати камінці, паспорта б не відшукав, а потім би нізащо не здогадався, де загубив. Суки кляті! Зиркнув на пісок – є! Знайшов один камінець. А другий так і лишився у пісках…

– Смарагд.

Синьйор Алваро без здивування взяв камінь. Підніс до світла.

Розглядав уважно.

– Чистий смарагд, – усміхнувся. – Давній… Нині так камені не обробляють.

– Продати допоможете?

– Можу! Є люди, яких це зацікавить. А… звідки?

– Без питань.

– Зрозуміло, – кивнув синьйор Алваро. – Тоді й ціна значно впаде.

– Хай. Тільки мені б пошвидше. І паспорти… Мама хвора. Треба додому везти.

До лікарні повернувся на крилах. Зайшов до палати, де лежала Марічка. Присів на край ліжка. Нахилився до обличчя жінки.

– За три дні у нас будуть легальні справжні паспорти. Додому поїдемо.

Жінка сумно усміхнулася краєчком вуст, простягнула до Гоцика худу руку, погладила по щоці. Перехрестила і вперше… не заплакала.

– Правда, паспорти естонські… – глузливо усміхнувся Гоцик. – Ви тепер Айні Кірвес. А я – Вяйно Кірвес, ваш син. Та то таке… Зате без проблем. Даю вам, мамо Марічко, тиждень. Дивіться мені, щоб одужали.

Жінка закивала, на очі набігли сльози.

– Ні, ні! Годі! Додому їдемо. Які сльози? – захвилювався Гоцик. – Завтра зранку поїдемо фотографуватися. За три дні матимемо паспорти. Потім я на пару днів змотаюся… в одне місце. Тут недалеко. Майно треба забрати.

Майно, закопане під тополею, і справді було вкрай необхідне. Досвідчений у сумнівних оборудках синьйор Алваро пояснив: краще з великою сумою готівки через кордон не пхатися. Покласти гроші, виручені за смарагд, у банк. На легальне ім’я – Вяйно Кірвеса… Гоцик покумекав-покумекав… Ну, не розповідати ж привітному інтелігентному букіністу, що в нього тих смарагдів під тополею закопано до біса! Ще встигне банк ощасливити. Забрав готівку, заплатив за паспорти, лишив 2 тисячі євро. Усе інше вкинув у скриньку для пожертв благодійної лікарні. Ісусика перестрів.

– Ви там скриньку для пожертв звільніть, бо хотів пару євро вкинути – не лізуть.

Згадав ошелешену фізіономію лікаря біля забитої грішми скрині, усміхнувся.

– Сьогодні у нас яке, мамо Марічко? Двадцять п’яте вересня? Найпізніше першого жовтня вирушаємо. Ви мені вірите? Усе позаду!

Марічка закивала ще дужче, витерла долонею мокрі очі: мовляв, усе позаду…