Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

Коли ми пройшли трохи далі вгору по долині, я помітив на схилі отвір, схожий на устя штольні, і спитав про нього.

— У цих горах є земляне вугілля, — сказав лама, — і ми видобуваємо його потроху для опалення наших фанз. Аргалу у нас мало, саксаул, що його ти бачив на подвір'ї, доводиться возити здалека, і ми бережемо його про всяк випадок.

— Коней у вас, мабуть, немає? — спитав я. — В цій долині корму мало.

— Дуже мало; у нас тільки одногорбі верблюди — бігуни. І щоб зберегти для них корм у долині на зиму, ми влітку, коли каравани майже не ходять, пасемо їх за горами на степу. У вас, звичайно, є зерно для коней?

— Звичайно, є, горох. Тільки його треба розпарити в гарячій воді.

— Скажіть моїм людям, вони це зроблять.

Погулявши по долині, ми повернулися до фортеці, і я помітив, що вона збудована в такому місці, що її важко було б обстріляти з гармат. Вона займала весь східний край долини, майже замикаючи вихід з ущелини в південному пасмі. З цього виходу нав'ючений верблюд ледве-ледве проходив до брами фортеці, що трохи далі наліво, а за брамою скелі підступали так близько до муру, що залишався лише прохід для людини або верблюда без в'юка; цей прохід вів у другу частину долини. Отже, навіть легку гармату не можна було б протягти через цей прохід у долину, щоб з цієї західної сторони здалека обстріляти фортецю. Брама була цілком захищена від обстрілу, а долину обступали стрімкі схили і зубчасті гребені обох пасом, і тому було б дуже важко, якщо не неможливо, втягувати гармати хоча б на сідловини для обстрілу фортеці зверху. Тим-то залишалося лише обстрілювати фортецю навісним вогнем здалека, з навколишніх рівнин, не бачачи її, але це було надто сумнівно, якщо зважити на стан китайського війська цього часу. Від рушничного обстрілу з вершин обох пасом фортеця, звичайно, не була гарантована, але кулі гладкоствольних рушниць не могли б пробити навіть глинобитні стіни фанз, не кажучи вже про товсті мури самої фортеці, на гребені яких були бійниці для стрільців.

Коло полудня нас запросили на обід до лами. Знову подали таріль пилаву і чай з молоком та сіллю. Під час прогулянки по долині я помітив кілька баранів і кіз, що паслися разом і верблюдами, і тепер спитав господаря, як він дістає м'ясо і молоко.

— Іноді відбираємо у китайців, коли вони женуть з Едзін-Голу з Варкуль і Хамі гурти баранів і кіз, часом доставляє нам баранів один добрий монгол, — сказав лама, — Але молоко це — верблюдяче, у нас є хороша верблюдиця.

До чаю ми захопили з собою своїх сухарів і китайського печива, бо помітили, що у господарів є тільки дзамбе.

— У нас іноді буває навіть свіжий хліб, — зауважив лама з приводу нашого угощання, — але зараз запас борошна закінчився. Чи на знайдеться у вас зайвого, я бачу, ви люди запасливі?

Я сказав, що ми веземо борошно для баурсаків та локшини і що фунтів з п'ятнадцять я зможу продати, розраховуючи на те, що у монголів на Едзін-Голі борошно знайдеться.

— Це буде дуже приємно, — відповів лама.

За чаєм я спитав, чим зумовлена його ненависть до китайців.

— П'ять років тому я дав обітницю мстити китайським купцям і чиновникам за свого батька, сестер і брата і відбирати у них гроші, щоб викупити сестер і брата з неволі. Тобі я можу розповісти, як це сталося.

Сім'я моя родом з Наньшаня; там у горах живуть поруч монголи хара-йогури і тангути шира-йогури, і батько у мене тангут, а мати монголка. Сім'я наша була бідна, і батько охороняв табун коней китайського амбаня міста Ганьчжоу, які паслися коло нашого улусу. Мене, старшого сина, батько віддав до великого монастиря Чертин-тон, що на ріці Тетунг, і я став ламою. Разом з монгольськими прочанами я поїхав у Лхасу і проходив там науку в монастирі далай-лами два роки. Повернувшись звідти, я завітав до своєї сім'ї, але не застав нікого. Виявилось, що амбань дістав місце начальника в Улясутаї і взяв, туди мого батька разом із сім'єю і табуном для тієї ж служби. Через півроку мене послали в один з монастирів Хангая, бо я хотів жити ближче до своєї сім'ї. Я побував в Улясутаї в амбаня і від його чиновників дізнався про жахливу історію.

Тієї ж зими, коли переселився батько, сталася страшенна ожеледь у тій місцевості, де він пас табун амбаня. Ти, звичайно, знаєш, що в Монголії ожеледь взимку — страшне лихо. Худоба і взимку знаходиться на паші, бо монголи сіна не мають. Коли траву вкриває товстий шар льоду, худоба не може добувати собі корм і гине у великій кількості від голоду. Шар льоду на цей раз був такий товстий, що навіть коні не могли розбивати його своїми копитами. Мороз тримався, коні худли, почали здихати. Батько дійшов до відчаю і погнав табун в Уля-сутай, де в амбаня був запас сіна. Але було далеко, і по дорозі здохло ще багато коней. В Улясутай батько пригнав тільки третину табуна. Амбань розлютувався, і хоч у цьому лихові батькової вини не було, його посадили до в'язниці, в брудну яму, де він незабаром помер, а двох сестер і брата, гарного хлопчика, амбань відправив до Пекіна і продав богдихану, сестер в гарем, а хлопчика в рабство, щоб покрити збитки, що їх заподіяв батько.

Коли я дізнався про це, то дав обітницю: взяти у китайських купців силою гроші, щоб викупити полонених у богдихана. У монастир, куди мене послали, я не повернувся, а мало-помалу створив загін з монголів і тангутів, теж так чи інакше скривджених китайськими властями, і збудував з ними цю фортецю поблизу караванного шляху. Ось з того часу четвертий рік ми й живемо тут у пустині. Проте через рік або два у мене, можливо, буде досить грошей, щоб поїхати в Пекін і забезпечити своїх помічників невеликими грішми, щоб вони завели собі юрти, худобу і сім'ї.

Ми вислухали цю розповідь з великою увагою і не могли не вибачити діяльності Чорного лами, який постраждав від такого свавілля китайського амбаня.

— А чи багато у тебе помічників? — спитав я.

— Небагато, ти майже всіх бачив. Їх шестеро, але один старий і здебільшого залишається вдома, готує нам страву, пасе верблюдів.

— Де ж ви збуваєте крам?

— В