Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

старезної жилавої яловичини, коли почувся кінський тупіт і дзвін бронзових дзвіночків. Двері розчинилися, і до кімнати вступив Чон Мон Джу, струшуючи сніг зі свого коштовного монгольського хутра. Він був втіленням достатку, задоволення й сили. Для нього та десятка його челяді відразу ж знайшлося місце. Кімната була велика, і всі непомітно розмістилися в ній. Ненароком його погляд спинився на принцесі Ом та на мені.

— Викиньте тих жебраків геть! — наказав він.

І його конюхи вигнали нас батогами на сніг та холод. Але, як ви дізнаєтесь, ми ще раз зустрілися з ним багато років пізніше. Утекти не було ніякої змоги. Мені жодного разу не пощастило перейти північний кордон, ані сісти в сампан, великий морський човен. Мандрівні торгівці поширили наказ Чон Мон Джу навіть по маленьких селах, і кожен мешканець Чосону знав про нього. Я був затаврована людина.

О Чосоне, Чосоне! Я знаю всі твої шляхи, всі стежини в горах, знаю всі твої обведені мурами міста, всі до найменшого села. Сорок років блукав я по твоїй землі, помираючи з голоду, а поруч мене блукала й помирала з голоду принцеса Ом. І чого ми тільки не їли з біди! То покидьки гнилого собачого м'яса, яке нам глумливо кидали різники, то мінарі, що росли на стоячих мулистих водах, то зіпсуте вже кімчі, яке смерділо на цілу милю і якого не міг перетравити навіть селянський шлунок. Я дійшов до того, що відбирав кістки в собак, збирав по дорогах розсипані зерна рижу, а морозними ночами крав у коней гаряче пійло з бобу.

Але все-таки я не вмер, і це не диво. Мене підтримували дві думки: зі мною була принцеса Ом, і я ніколи не губив певності, що прийде той день, коли мої пальці міцно вчепляться в горло Чон Мон Джу.

Щоразу нас відганяли від брами Кейдзо, куди мені треба було, щоб дістатися до Чон Мон Джу, і ми роками блукали по Чосону, і наші сандалі добре вивчили кожний шматок чосонських доріг. Нашу історію і нас самих уже добре знали по всій країні. Не було живої істоти, що не знала б, хто ми і яку тяжку кару відбуваємо. Торгівці та кулі, що ображали принцесу Ом різними бридкими словами, не раз чули мою тверду руку на своєму лиці та на волоссі, зв'язаному у вузол. Старі баби в далеких гірських селах, дивлячись на принцесу Ом, що жебрачкою шкандибала поруч мене, зітхали й хитали головами, і непрошені сльози туманили їм очі. Молоді жінки співчутливо дивились на мої широкі плечі, на мої блакитні очі і довге жовте волосся — на того, хто колись був принцом Коріу, губернатором семи провінцій. Часто за нами бігли юрби дітей, дражнили та лаяли нас і шпурляли грудками. За річкою Ялу від моря до моря тяглася на сорок миль завширшки пустельна смуга. Вона становила північний кордон країни. То не була природна пустеля: щоб ізолювати Чосон, місцевість цю навмисне спустошили, поруйнували хутори, села й міста. То була «нічия» земля, де жили самі лиш хижі звірі.

Загони Тигрових Ловців часто проїздили по ній і вбивали кожну людину, що їм траплялася. Тудою ми не могли тікати, так само не могли тікати й морем.

Збігали роки, і щодалі все частіш мої семеро товаришів-матросів забредали до Фузана. Він лежав на південно-східному березі, де лагідніший клімат, але притягало їх сюди не це: від Фузана було найближче до Японії. По той бік вузької протоки, щоправда, далі, ніж можна сягнути оком, була Японія, єдина надія на порятунок. Адже до Японії, напевно, заходили деколи європейські кораблі. Я виразно бачу цих семеро літніх людей на скелях у Фузані. Усією своєю душею вони рвалися до моря, на якому їм уже не судилося ніколи більше плавати. На обрії часом видніли японські джонки, але жодного разу не з'являлися знайомі вітрила старої Європи.

Роки проходили й минали, семеро матросів і ми з принцесою Ом, переживши середній вік, уже старіли й щораз частіше спрямовували свою ходу у Фузан. Але з бігом років ми не долічувались то одного, то іншого на звичайному нашому місці зустрічі. Перший помер Ганс Амден. Звістку про його смерть приніс Якоб Брінкер, що товаришував йому в мандрах. Сам Якоб Брінкер дожив майже до дев'яноста років і помер останній з семи, переживши на два роки Тромпа. Я добре затямив собі цю пару, як вони, старі, знесилені, з жебрацькими кухликами, сиділи поруч на скелі і грілися проти сонця, оповідаючи про старовину та сміючись тоненьким старечим сміхом. Тромп, плямкаючи губами, раз по раз оповідав, як Йоганес Мартенс із матросами грабували на горі Табон імператорів, що лежали набальзамовані в золотих трунах із набальзамованими прислужницями обабіч, і як ті розсипалися порохом за якусь годину, поки матроси, обливаючись потом і лаючись, розбивали золоті труни.

Але, безперечно, Йоганес Мартенс таки чкурнув би зі своєю здобиччю через Жовте море, якби не заблукав у тумані, що знявся другого дня. О, той клятий туман! У Чосоні склали навіть пісню про нього, яку мені доводилося слухати до останніх днів свого життя. Я пригадую два рядки з тієї проклятущої пісні:

Густий туман із заходу наліг,

Тремтячи оповив Віїн.

Як я вже казав, цілих сорок років блукав я жебраком по Чосоні. З чотирнадцяти чоловіків, що їх викинуло тоді на берег, найдовше жив я. Принцеса Ом була теж із незламного матеріалу, і ми старілися вкупі. Вона обернулась у маленьку, сухеньку, беззубу бабусю, однак лишилася така сама надзвичайна жінка, як і була, і моє серце належало їй аж до смертної години. Як на діда за сімдесят років, я був дуже міцний. Моє лице покрилося зморшками, жовтий чуб побілів, широкі плечі зігнулися, проте в м'язах ще лишалося чимало колишньої сили.

Тим-то я й зумів зробити те, про що хочу розповісти. Весняного ранку ми з принцесою Ом сиділи на Фузанських скелях над самим битим шляхом і грілися проти сонця. Наше запорошене лахміття свідчило про вбогість і покору, але це не перешкодило мені щиро засміятися з якогось саркастичного дотепу принцеси Ом. Раптом на нас упала тінь. Дорогою восьмеро кулі несли на великих ношах Чон Мон Джу. Попереду й понад них їхали вершники, а обабіч дріботіли челядники.

Два імператори, громадянська війна, голод, з десяток палацових переворотів, — усе це минало, одне поступалося місцем іншому, а Чон Мон Джу незмінно панував у Кейдзо. Того весняного ранку йому було, мабуть, уже