read-books.club » Сучасна проза » Великий Мольн 📚 - Українською

Читати книгу - "Великий Мольн"

152
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Великий Мольн" автора Анрі Ален-Фурньє. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 56
Перейти на сторінку:
який крах принесе всім його сподіванням це відкриття. Він читав листи, бо Валентіна попросила його прочитати їх. Дитячі, сентиментальні, пишномовні фрази… Ось одна з них, в останньому листі:

«…О, ви загубили сердечко, цього не можна вибачити, моя люба Валентіно! Що буде з нами? Хоч я і не забобонний…»

Мольн читав, а очі йому тьмарили журба й гнів, обличчя в нього застигло й зблідло, тільки під очима посмикувалися жилки. Його вигляд стривожив Валентіну, і вона зазирнула в листа, щоб зрозуміти причину його люті.

— О, якось він подарував мені брошку у вигляді серця, — жваво пояснила вона, — і взяв з мене клятву, що я берегтиму його вічно. Ще одна його безглузда примха.

Але Мольн аж знетямився з гніву.

— Безглузда! — сказав він, ховаючи собі в кишеню листа. — Навіщо повторювати це слово? Чому ви ніколи не хотіли повірити йому? Я його знав, це був найчудовіший хлопець у світі!

— Ви його знали? — спитала вона, страшенно розхвилювавшись. — Ви знали Франца де Гале?

— Це був мій найкращий друг, мій брат і товариш по пригодах — і ось я відібрав у нього наречену! О, як багато лиха ви завдали нам, — вів далі Мольн з гнівом, — ви, хто не бажав нічому вірити. Ви винні в усьому. Це ви все занапастили, ви занапастили!..

Валентіна хотіла щось сказати, взяти його за руку, але Мольн грубо відштовхнув її.

— Ідіть геть звідси, облиште мене!

— Що ж, коли так, — сказала вона, враз почервонівши й насилу стримуючи сльози, — я й справді піду. Повернусь додому, до Буржа, разом із сестрою. І якщо ви не приїдете туди по мене — ви ж бо знаєте, що мій батько дуже вбогий і не зможе мене втримувати, — що ж, тоді я знов подамся до Парижа, знову тинятимусь сама по дорогах, як це вже було зі мною, а роботи в мене не буде ніякої, і я зовсім пропаду…

І Валентіна пішла збирати свої речі, щоб устигнути на поїзд. А Мольн навіть не подивився їй услід, він простував і простував по дорозі світ за очі.

Щоденник знову уривається.

Далі — знову чернетки листів, рядки, написані людиною, яка розгубилася, не знала, що далі робити. Повернувшись до Ла-Ферте-д'Анжійона, Мольн написав Валентіні, — мабуть, тільки для того, щоб підтвердити своє рішення більше не зустрічатися з нею й щоб викласти їй причини цього, але, гадаю, насправді він написав тому, що в глибині душі сподівався на відповідь. В одному з листів він запитував дівчину про те, про що у своїй розгубленості не здогадався спитати раніше: чи знає вона дорогу до Загубленого Маєтку. В іншому листі Мольн благав її помиритися з Францом де Гале. І обіцяв, що сам допоможе його розшукати… Всі листи, чернетки яких я проглянув, певне, так і не були надіслані адресатові. Але, може, Мольн усе ж таки надіслав Валентіні ще два-три інші листи, а вона не відповіла. Це була в його житті смуга жорстокої внутрішньої боротьби й цілковитої самоти. Остаточно втративши надію колись зустрітися з Івонною де Гале, Мольн, мабуть, відчував, як поступово гасне його рішучість. І ось, судячи з подальших сторінок, — останніх сторінок щоденника, — одного чудового ранку, позичивши велосипед, Мольн поїхав до Буржа, щоб оглянути кафедральний собор… Було ще зовсім рано; Огюстен їхав серед лісів по рівній дорозі й вигадував сотні приводів, які дозволили б йому, зберігши гідність і не просячи примирення, з'явитися перед дівчиною, яку він сам прогнав.

Чотири останніх сторінки, які мені вдалося відновити, розповідають про цю поїздку — про цю останню помилку…

Розділ шістнадцятий

ТАЄМНИЦЯ

(закінчення)

25 серпня. На тій околиці Буржа, в самому кінці недавно забудованих передмість, насилу розшукав Мольн будинок Валентіни Блондо. На порозі стояла жінка — Валентінина мати, — вона мовби чекала на нього. В неї було добре просте обличчя, брезкле, зморшкувате, але на ньому ще збереглися сліди краси. Вона з цікавістю дивилась на Огюстена, а коли він спитав: «Чи вдома панни Блондо?» — лагідно відповіла, що п'ятнадцятого серпня обидві її доньки поїхали до Парижа.

— Вони заборонили мені розповідати, куди подалися, — додала жінка, — але якщо писати на їхню колишню адресу, то їм цього листа передадуть.

Ідучи назад через палісад і ведучи за кермо велосипед, Мольн думав: «Вона поїхала… Все скінчилося так, як я хотів… Я сам змусив її до цього. «Я зовсім пропаду», — сказала вона. І це я сам штовхнув її! Сам занапастив Францову наречену!»

І, мовби збожеволівши, він зашепотів: «Тим краще! Тим краще!» — хоча усвідомлював, що, навпаки, все було «тим гірше» і що зараз, ще не дійшовши до хвіртки, він на очах у цієї жінки спіткнеться й упаде навколішки.

Мольн навіть не подумав, що час пообідати. Зайшовши до якоїсь кав'ярні, заходився строчити довгого листа Валентіні — без будь-якої мети, аби тільки вилити волання розпачу, що рвалося з нього. В листі раз по раз повторювалася фраза: «Як ви могли!.. Як ви могли!.. Як ви могли так занапастити себе!»

Неподалік від нього сидів гурт офіцерів. Один із них голосно розповідав про якусь жінку; до Мольна долинали уривки фраз:»Я їй кажу: «Невже ви мене не знаєте? Я щовечора граю з вашим чоловіком!» Інші офіцери сміялися й спльовували через плече просто на підлогу. Знесилений, порошний, Мольн поряд з ними здавався жебраком. І йому уявилося, як вони беруть собі на коліна Валентіну.

Довго він кружляв на велосипеді довкола кафедрального собору, подумки твердячи сам собі: «Я ж бо, зрештою, приїхав сюди, щоб подивитися собор». А собор, величезний і байдужий, височів на пустельній площі, куди збігалися всі вулиці. Тут вулиці були вузькі й брудні, наче провулки довкола сільської церкви. То тут, то там стояв підозрілий будинок… У цьому кварталі, нечистому й порочному, що притулився, наче в середньовіччі, під склепінням собору, Мольн відчув, як його біль ущухає, а натомість його охоплює страх, огида селянина до міської церкви, де з темних кутків дивляться образи всіх вад, церкви, яка збудована поряд із непевними місцями й тому не може заспокоїти найвищого й найчистішого болю кохання.

Повз нього пройшли дві дівчини, зухвало подивившись на нього. Сам себе зневажаючи, але скорившись грі, чи то караючи себе за кохання, чи то прагнучи остаточно зневажити його, Мольн повільно поїхав слідом за ними, і одна з дівчат, жалюгідна, з рідким білявим волоссям, викладеним на потилиці фальшивим шиньйоном, призначила йому побачення на шосту годину в

1 ... 51 52 53 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий Мольн», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Великий Мольн"