Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Катберт Олґуд, який колись в’їхав до баронії Меджис із грачиним черепом на луці сідла. «Вартовий», — називав його Катберт і розмовляв з ним, як з живим, бо так йому хотілося. Іноді він доводив Роланда до сказу своєю нерозважністю, і ось він тепер під пекучим сонцем, насилу переставляє ноги, бредучи до нього, з револьвером, з якого курить димок, у одній руці та Ельдовим рогом у другій, скривавлений, напівосліплий, майже мертвий… Але він сміється. О боги, сміється.
— Роланде! — гукає він. — Нас зрадили! Вони переважають чисельністю! Позаду море! Ми заманили їх у пастку! Атакуємо?
І Роланд розуміє, що він має рацію. Якщо вже їхнім пошукам Темної вежі судилося обірватися тут, на Єрихонському пагорбі, коли їх зрадив один зі своїх і налетіли варварські рештки війська Джона Фарсона, то нехай цей кінець буде величним.
— Так! — кричить Роланд. — Дуже добре. Ви, що з замку, до мене! До мене, стрільці! Я кажу, до мене!
— Що ж до стрільців, Роланде, — каже Катберт, — то я тут. Ми останні.
Роланд дивиться на нього й обіймає під тим мерзосвітним небом. Він відчуває, як горить Катбертове тіло, його тремтливу слабкість. Берт сміється.
— Гаразд, — хрипким голосом мовить Роланд, оглядаючи жалюгідну жменьку своїх людей. — Йдемо у наступ. І помилування не буде.
— Авжеж. Яке там, убиватимемо всіх, — каже Катберт.
— Навіть якщо вони здадуться.
— Звісно! — погоджується Катберт і сміється ще гучніше. — Навіть якщо кожен із двох тисяч складе зброю.
— Тоді сурми в той довбаний ріг.
Катберт підносить ріг до скривавлених губ і щосили сурмить — востаннє, бо потім, коли ріг вислизне з його пальців, за хвилину (неважливо, за п’ять хвилин, чи десять — у цій останній битві час не має значення), Роланд не підніме його з землі. Охоплений горем і жагою крові, він геть забуде про Ельдів ріг.
А тепер, друзі… Хайл!
— Хайл! — луною відгукується остання дюжина вояків під палючим сонцем. Це кінець: для них, для Ґілеаду, для всього, — і йому тепер байдуже. На нього напливає стародавня червона лють, суха й звіряча, й затоплює розум. «Востаннє, — думає він. — Нехай буде так».
— До мене! — волає Роланд з Гілеаду. — Вперед! За вежу!
— За вежу! — хитаючись, кричить позаду нього Катберт. В одній руці він здіймає до неба Ельдів ріг, у другій — револьвер.
— Полонених не брати! — пронизливо кричить Роланд. — ПОЛОНЕНИХ НЕ БРАТИ!
Вони кидаються вниз на синьолику орду Ґрісома, Роланд з Катбертом на чолі, і тієї миті, коли вони пролітають повз перших сіро-чорних ідолів, похилених у високій траві, а довкола свистять списи, стріли з арбалетів і кулі, лунають перші дзвоники. Він насилу витримує красу цієї мелодії — вона загрожує розірвати його на шматки своєю суворою величчю.
«Не зараз, — думає він, — о боги, не зараз. Дайте мені довершити почате. Довершити разом зі своїм другом і нарешті знайти спокій. Будь ласка».
Він тягнеться, щоб узяти Катберта за руку. На мить відчуває липкі від крові пальці свого друга, там, на Єрихонському пагорбі, де обірвалося його хоробре і веселе життя… А потім відчуття дотику зникає. Чи радше його пальці проходять крізь Бертові. Він падає, падає, світ темнішає, він падає, дзвоники калатають, каммен шаленіють, він падає («звучить по-гавайському, правда?»), і він падає, Єрихонський пагорб щезає, Ельдів ріг зникає, тепер є лише пітьма й червоні літери, що в ній горять, деякі з них — букви Високої Мови, їх він може прочитати, це слово…
П’ЯТЬ
…«СТІЙТЕ». Хоча Роланд бачив, що люди переходять вулицю не зважаючи на знак. Вони кидали швидкі погляди в бік транспорту і бадьоро чимчикували вперед. Якийсь хлопець проскочив під носом у жовтого тек-сі. Водій викрутив кермо й розлючено побібікав. Хлопець безстрашно викрикнув щось у відповідь і показав водієві середній палець, потрусивши ним услід автівці. Роланд зрозумів, що цей жест навряд чи означав побажання довгих днів і приємних ночей.
У Нью-Йорку був вечір. Скрізь сновигали люди, але нікого з його ка-тету видно не було. Те, що єдиним з тих, хто тут опиниться, буде він, Роланд, стало повною несподіванкою. Не Едді, а він. Куди, в ім’я богів, йому тепер іти? І що там робити, якщо раптом дійде?
Згадай свою власну пораду, подумав він. Ти сказав їм: «Якщо опинитеся самі, нікуди не йдіть, лишайтеся на місці».
Та чи означало це, що він має просто стояти (він глянув на зелений вуличний знак) на розі Другої авеню й П’ятдесят четвертої вулиці, знічев’я стежачи, як червоний напис «СТІЙТЕ» змінюється на білий — «ІДІТЬ»?
Отак він стояв і розмірковував, аж поки його не вивів із задуми голос, несамовито високий від радості.
— Роланде! Любчику! Озирнися, я за тобою! Простісінько позаду!
Роланд обернувся, всміхаючись, хоч уже знав, кого там побачить. Хоч як жахливо було знову пережити той день на Єрихонському пагорбі, та Сюзанна Дін відігнала цей спогад. З розкритими обіймами вона летіла до нього П’ятдесят четвертою вулицею, усміхнена й заплакана від радощів.
— Мої ноги! — щодуху кричала вона. — Мої ноги! Я знову маю ноги! О Роланде, дорогенький, хвала Людині-Ісусу, МЕНІ ПОВЕРНУЛИ МОЇ НОГИ!
ШІСТЬ
Вона кинулася йому в обійми, розцілувала в щоки, в шию, в лоб, ніс, губи, повторюючи знову і знову:
— Мої ноги, Роланде, ти бачиш, я ходжу, я бігаю, я маю мої ноги, хвалити Господа і всіх святих, я знову маю ноги.
— То тішся ними, люба, — сказав Роланд. У нього був один старий трюк (чи то пак звичка) — переходити на говірку місця, де він перебував. Нині то була говірка Кальї. Напевно, якби він вів більше часу тут, у Нью-Йорку, то невдовзі теж став би показувати середнього пальця навздогін тек-сі.
«Але я завжди залишатимусь аутсайдером, — подумав він. — Я навіть не можу до ладу вимовити слово „аспірин“. Щоразу, коли я намагаюся це зробити, слово виходить не таким, як слід».
Вона взяла його за праву руку, навдивовижу сильно смикнула донизу і притулила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовки Кальї. Темна вежа V», після закриття браузера.
