Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

нею — Горацій. Емма вирішила, що оглядати будинок підуть лише троє з нас. Ми не знали, що на нас там чекає, тож якщо доведеться притьмом тікати, краще пересуватися маленькою групкою, яка зможе швидко звідтіля забратися. Ніхто з тих, хто лишився внизу, не протестував: їх налякало попередження Джоела-і-Пітера про кров та тіні. Тільки Горацій почувався нещасним і все бурмотів собі під носа: «А бодай я не ловив того голуба на площі».

Бронвін помахала нам знизу рукою і зачинила круглі дверцята на дні колодязя. Зверху вони були пофарбовані під поверхню води — темної брудної води, вам би й на думку не спало вкинути туди відро, щоб набрати й напитися. Дуже мудро.

Ми скупчилися разом і роззирнулися навколо. Подвір’я і будинок були дуже занедбані. Траву навколо колодязя витоптали, але далі вона росла чагарями, які подекуди сягали вище від вікон першого поверху. У кутку подвір’я стояла собача буда, гнила й напіврозвалена, а біля неї в траві лежала обірвана линва для сушіння білизни, яку поволі поглинав бур’ян.

Ми стояли й чекали в надії почути туркіт голубів. З іншого боку будинку долинало цокотіння кінських копит об бруківку. Так, безперечно, то не був Лондон зразка тисяча дев’ятсот сорокового року.

Раптом я помітив, що у вікні другого поверху ворухнулася завіса.

— Угорі, — крізь зуби процідив я.

Я не знав, хто то був: птах чи людина, — але варто було перевірити. Я пішов до дверей, що вели в будинок, жестом показавши решті йти за мною. І раптом через щось спотикнувся. На землі лежав труп, накритий від голови до п’ят чорним брезентом. З одного боку стирчали ноги в поношених черевиках. У тріщину на підошві хтось запхнув білу картку, на якій охайно було написано:

Пан А. Ф. Крихкі

Нещодавно із Зовнішніх провінцій

Стрімко постарів, не бажаючи, щоб його взяли живим

— Бідолаха, — прошепотів Горацій. — Втік сюди з села, щоб урятуватися, мабуть, після того, як на його контур напали… з вогню та в полум’я.

— Але чому вони лишили нещасного пана Крихкі отак, на відкритому місці? — пошепки спитала Емма.

— Бо самі мусили швидко тікати, — відповів я.

Емма схилилася й простягнула руку до краю брезенту, яким був накритий пан Крихкі. Я не хотів дивитись, але нічого не міг із собою вдіяти. І вже майже відвернувся, але таки глянув крізь розставлені пальці. Я очікував побачити висохлий труп, але пан Крихкі виявився доволі пружним і навдивовижу молодим, років сорока-п’ятдесяти. Чорне волосся посивіло лише на скронях. Його очі були мирно заплющені, наче він спокійно спав. Невже він справді стрімко постарів, як зморщилося те яблуко, яке я взяв із контуру пані Сапсан?

— Пане, ви мертвий чи спите? — запитала Емма. Потім носаком черевика торкнулася чоловікового вуха, і пів його голови провалилося та розсипалося на порох.

Емма зойкнула й кинула край брезенту. Крихкі перетворився на висушену мумію, таку крихку, що її міг розвіяти сильний вітер.

Ми залишили бідолашного крихкого пана Крихкі на подвір’ї й рушили до дверей. Я взявся за ручку й повернув її. Двері відчинилися, й ми зайшли в кімнату для прання. У великому плетеному кошику лежали свіжі на вигляд речі, над раковиною висіла пральна дошка. Цей будинок покинули не так давно.

Чуття тут стало дужчим, та все одно то були тільки залишки. Ми відчинили ще одні двері й опинилися у вітальні. Я відчув напруження в грудях. Тут були всі ознаки бою: розкидані й перевернуті меблі, скинуті з каміна портрети, смуги подертих шпалер.

— О ні, — пробурмотів Горацій. Я простежив за його поглядом угору, до темної плями, що проступала на стелі, утворюючи грубе коло. Нагорі сталося щось жахливе.

Емма міцно стулила повіки.

— Просто слухайте, — сказала вона. — Слухайте, де можуть бути птахи, й більше ні про що не думайте.

Ми позаплющували очі й слухали. Спливла хвилина. А потім — нарешті — тріпотливий туркіт голуба. Я розплющив очі, щоб побачити, звідки він долинав.

Сходовий майданчик.

Ми обережно піднялися сходами, стараючись, щоб вони не рипіли в нас попід ногами. Я відчував, як б’ється моє серце — у горлі, у скроні. Старі висушені трупи я ще міг сяк-так витримати. Але щодо сцени вбивства не був певен.

Коридор на другому поверсі потопав в уламках. Розтрощені двері, зірвані з петель, лежали на підлозі. У розламаний дверний прохід було видно вежу з накиданих одна на одну валіз і комодів. Невдала барикада.

Білий килим у сусідній кімнаті просякнув кров’ю — то й була та пляма, що просочилася крізь поверх на стелю внизу. Але того, з кого вона витекла, вже давно не було.

Останні двері коридору не мали на собі ознак злому. Я обережно штовхнув їх. Поглядом пробіг про кімнаті. Шафа, туалетний столик, прикрашений статуетками, ретельно дібраними й розставленими, серпанок на вікні тріпотів од протягу. Килим чистий. Усе в порядку.

А тоді мій погляд помандрував до ліжка й до того, що було на ньому, і я сахнувся аж до одвірка. Під чистим білим укривалом лежали двоє чоловіків і наче спали. А між ними два скелети.

— Стрімко постаріли. — Горацій притис руки до горла, й вони помітно тремтіли. — Двоє значно стрімкіше, ніж інші.

Ті, що наче спали, були так само мертві, як і пан Крихкі внизу, сказав Горацій, і якщо ми їх торкнемося, вони так само розсиплються на порох.

— Вони здалися, — прошепотіла Емма. — Втомилися тікати і здалися. — Вона глянула на них, і в її погляді читалася суміш жалю й огиди.

Емма вважала їх слабкими і боягузами, думала, що вони обрали найлегший шлях. А я ніяк не міг позбутися думки: ану ж як ці дивні більше за нас знали про те, що витвори роблять зі своїми бранцями? Може, якби ми це знали, то теж вибрали б смерть.

Ми поволі вийшли в коридор. У мене паморочилося в голові, хотілося блювати і втекти з цього дому. Але піти ми не могли. Нам треба було піднятися на останній поверх.

Угорі ми побачили пошкоджений вогнем сходовий майданчик. Я уявив тих дивних, які під час нападу на будинок зібралися тут, щоб стати до останнього бою. Може, вони намагалися боротися з витворами вогнем. А може, витвори спробували їх викурити з будинку. Хай там як, вигляд у будинку був такий, наче він мало не згорів.

Пірнувши в низький прохід, ми вийшли на вузьке горище з похилою стіною. Тут усе