Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

— Умовляв мене піти на вечір у містечко...

— На вечір? І мені казав, навіть просив нагадати, що він чекатиме.

— Свинтус.

— Хто?

— Та ж цей Едек. Я взагалі не хочу говорити про нього. Ну, не заважатиму вам...— І зникла за дверима, ніби її вітром здуло.

Кульчик зітхнув, нічого не розуміючи, і почав переглядати передруковані сторінки тексту. Сьогодні він приніс наступну частину рукопису. Квапився, доки не минув його запал до праці, довести все до кінця.

Якось не міг розібратися в передрукованому тексті. Не збігалися сторінки. Він же позавчора на цьому місці закінчив, а тут...

Швидко гортав сторінки. Тут хтось порядкував без його відома. Йому стало прикро. Він би не заперечував, щоб Віка читала його оповідання — сам їй підсовував, — але в його присутності... А тут? Клем здригнувся. Авжеж, майже двадцять сторінок хтось передрукував за нього. Певно, Віка. Яка мила... Навіщо вона це зробила? Невже?..

Хлопець відчув тільки, як палають його щоки і тремтять руки. Адже не робила б вона цього просто з симпатії до нього. Мабуть, тут щось більше. Може, вона зрозуміла його, догадалася, які почуття наростають у нього, може, й вона?.. О боже! Ото була б радість. Може, нарешті він не помилиться...

Раптом зблідли спогади про колишні симпатії. Аж дивно стало, як могли подобатися йому ті жінки. Куди їм усім до Віки! До її життя, до очей, що сяють бісиками, до хлопчачої чуприни, до стрункої маленької постаті, до розуму... Так, вона в усьому стояла вище, аніж ті жінки, в яких він закохувався раніше. Нарешті знайшов. Ось чому у нього так добре йшла робота. То ж вона працювала, передруковувала йому... Золото, а не дівчина. Така мила...

Розчулений Клем схопився з місця й побіг шукати дівчину. Її мати, здивована його збудженням, сказала, що дочка на хвилинку вийшла до сусідів, зараз повернеться. Може, сталося що?

— Ні, ні, я тільки хотів запитати панну Віку, порадитися...— белькотів він, виходячи з кухні.

Поклацав трошки на машинці, але виходило нескладно; нарешті прийшла Віка, він не знав, як їй і дякувати. Рожевощока з морозу, вона з усмішкою дивилася на нього. Сиділа в кріслі, поклавши ногу на ногу, а він мовби оце тільки тепер уперше побачив дівчину, втупився в її ноги, в їхні витончені лінії, дивився так, що вона аж зніяковіла й натягнула спідницю на коліна.

Довго розмовляли, Клем геть забув про час. Не дуже й тямив, що каже, так схвилювала його розгадана таємниця. От-от уже хотів признатися перед Вікою у своєму палкому коханні, та завагався, чекаючи на якийсь знак дівчини. Але, видно, її ще не цікавило офіційне потвердження, бо Віка нічим не схиляла його до освідчення. А потім уже не було нагоди,— прийшли батьки, вечеряли всі разом, старший лісничий щось розповідав, Клем підтакував йому напівсвідомо, з того кілька разів навіть непорозуміння виникло. Віднесли це на карб його поетичної неуважності. Літератор має право бути розгубленим, він-бо творить, і це поглинає всю його увагу.

Клем і не помітив, коли пробила десята. Він ще ніколи так довго не засиджувався. Старший лісничий насилу стримувався, щоб не позіхати. Правда, хлопець виправдував себе тим, що завтра неділя, пан Дзядонь зможе виспатись, а проте вже треба було йти.

— У вас є добрий ліхтарик?— поцікавився господар. — Ніч, правда, місячна, але в лісі темно...— І стурбовано додав:— Недавно коло Ольштина була облава на вовків, їх там появилося багато, і після тої облави частина вовків подалася в наші краї. Трохи небезпечно іти вночі лісом...

Іншим разом ці слова налякали б Клема, але тепер він радів, певен, що Віка відповідає йому взаємністю, і це сповнило його героїзму. Що там вовки, хай би тут хоч тигри появилися, він і їх не злякався б. А ліхтарик у нього світив добре — недавно поставив нову батарейку. Якихось там кілька кілометрів, він безліч разів проходив ту дорогу!

Віка здивувалася, коли, прощаючись, Клем почав цмокати її в руки, і зрештою, незадоволена, сховала їх за спину. А ще вія белькотів щось про вдячність, про своє щастя і якось дивно поглядав на неї крізь окуляри. Дівчина чимскоріше випровадила його.

— Чудернацькі люди ці поети, правда ж, мамо?— усміхнулася вона. І коли б мати придивилася в цю мить до неї, то, може, побачила б у тій усмішці немало звичайної жіночої пихи.

Бадьоро ступаючи по дорозі, Клем тільки через деякий час помітив, що забув папку з матеріалами для виправлення. Він завжди брав із собою частину передрукованих на машинці сторінок, щоб уранці зробити в них останні правки. Хлопець став, оглянувся назад. Стіна дерев уже давно закрила вогники будинку старшого лісничого. Повертатися не випадало, надто пізній час. Не морочитиме він собі голови, завтра прийде і забере, матиме нагоду знову зустрітися з Вікою.

Аж цмокнув захоплено, згадавши, яка вона чарівна. Скидалася на хлопчака з отим своїм коротко підстриженим вихруватим чубчиком. З-під нього тільки задерикувато блищали блакитні-блакитні очі. Або ніс — не так щоб дуже красивий, трошечки кирпатий, одначе саме тому якийсь єдиний. Вона морщиться і пирхає, коли буває чимось збуджена. А коли сміється — на щоках у неї появляються ямочки. В’їдлива, язик має гострий, але ж сьогодні вона йому жодного разу не відрубала, була наче збентежена. Це теж багато про що свідчило. Так, справді, нарешті йому всміхається доля. Бо Віка не буде така пуста, як усі інші. Хоча б як та чорна Зося із-за озера... Так пошила його в дурні... Навіть не прийшла на побачення, шельма. Але вона таки непогана...— Клем зітхнув, згадавши, і зараз же схаменувся. Куди їй до Віки! Ця ніби й невеличка, зате страшенно граціозна. А які у неї ноги, пошукати такі.

Здорово спіткнувшись об корінь, Клем чортихнувся. Ліхтариком він присвічував тільки в найтемніших місцях — не хотів розряджати батарейку, бо в Піші їх не так легко дістати. А втім, у лісі було досить ясно, хоча від дерев і падали густі тіні. Поміж темно-зеленими гілками ялин пробивалися смуги голубуватого місячного світла. Сніг на морозі іскрився в тому світлі, ніби випромінював якесь майже нереальне сяйво. Десь у глибині лісу часом лунав гострий, як постріл з гвинтівки, тріск. То стовбури ялин лопалися всередині, не витримуючи морозяних кайданів. Налякана світлом ліхтарика, через дорогу промчала з