Читати книгу - "Числа Харона"

гойднувся під його вагою. Сягнув по линву, розплутав вузол і почав повільно опускати тягар. Голова Буйка наближалася до поверхні мастила. Повішеник палаючими очима дивився на інженера, на його ноги, вкриті брудом, що вже в’ївся в шкіру, на голий живіт, який вилазив над паском штанів, сиву щетину на щоках, зашкарублі пальці, котрі ритмічно попускали линву.

«Так виглядає Харон», — подумав Буйко й занурився в темні води Стіксу.

X

Попельський відсунув шахівницю, на якій протягом години аналізував рідкісну нині італійську партію. Відслонив вікно. Ранок був прохолодний і свіжий. Крізь двері кабінету Едвард чув, як Ганна на його прохання напускає воду до ванни й заводить свої щоденні псалми, спершу тихо й мовби присоромлено, але згодом на повний голос, викликаючи цим у Леокадії напад мігрені.

План, який він розробив у помешканні Буйка, був дуже ризикований, як комбінаційна гра, застосована ним в останній партії із самим собою. Розум підказував йому віддати підозрюваного вбивцю поліції, проте честь і дана обітниця підказували, що злочинця слід відвезти Байдакові. Та із цим пов’язана була неабияка небезпека, бо якщо Коцовський викриє його інтриги, Попельський назавжди попрощається з поліційною роботою, не кажучи вже про те, що на нього чекатиме судовий процес і вирок за перешкоджання діяльності органів захисту громадського порядку. Проте були тут і свої переваги: Едвард дотримав би слова, даного інженерові, врятував свою честь і заробив би таким чином солідну «генеральську» винагороду. «Отож, у мене є вбивця, і я повертаюся до поліції! Навіть, коли Буйко не підтвердить своєї вини на поліційному допиті й наполягатиме на власній невинності всупереч доказам, однаково «справа Гебраїста», чи то пак «справа магічних квадратів» стане моїм успіхом. Провина Буйка аж надто очевидна: він знав обидві жертви, з обома мав інтимні стосунки, тримав удома порнографічні знімки й сам скидається на збоченця. А передусім укладав магічні квадрати, своєрідні некрологи своїх жертв! Чого тут іще хотіти? Хіба що переконливого мотиву... Але це справа суду, а не моя. Я своє завдання виконав: упіймав підозрюваного. І мене не цікавить, чи суд визнає його божевільним, який мордує, аби підтвердити вигадані й не зовсім зрозумілі теорії, чи свідомим убивцею, котрий холоднокровно запланував свої злочини. Йдеться про те, щоб не випустити його на волю! Яка мені різниця, скільки років проведе він у в’язниці, якщо його засудять? Завтра для мене лунатимуть сурми перемоги, — захоплено думав Попельський, — завтра, коли я потискатиму руку комендантові Грабовському, а він мені вручить поліційний жетон. А потому минатимуть дні, місяці, можливо, роки, доки не настане слушний момент для несподіваних нічних відвідин у графа Юзефа Бекерського».

Попельський увійшов до ванної, скинув на підлогу легенький шовковий халат і глянув на власне відображення в дзеркалі. Зламаний ніс робив його схожим на боксера. Обернувся до свічада боком і задоволено відзначив, що живіт став пласким. Тоді за допомогою невеличкого дзеркальця оглянув свою спину, вкриту синювато-рожевими опуклими шрамами. Краї ран від іржавих колючок дроту нагадували химерне татуювання. Заліз до ванни, сів навпочіпки й відкрив кран душу.

У передпокої задзеленчав телефон, і Ганна урвала спів. Попельський закрив кран. У двері легенько постукали.

— То є дуже важливе, — прошепотіла Ганна в отвір для ключа. — Дзвонить пан Байдик. Він, певни, трохи п’єний... Я му повіла-м...

— Я вже виходжу! — гукнув у відповідь Попельський. — Покладіть слухавку на столик! Чуєте, Ганно? На столик, не на важелі!

Натягнув халат і вийшов до передпокою, залишаючи за собою мокрі сліди. Перелякана Ганна недовірливо глянула на господаря.

— То-о-ой, як там його, холера, той Бу-у-уйко... Здох як пес, — почулося в слухавці белькотіння інженера Байдика. — Не зна-а-аю, як це ста-а-а-алося...

— Він зізнався в злочині?

— Та-а-ак, закатрупив і одну, і другу... А тоді казав, що в усьому винні журналі-і-і-сти-и-и...

— У чому саме?

— Як це, чорт забирай, у чому? — зарепетував Байдик, припинивши розтягувати склади. — У їхній смерті...

— Поясни це зрозуміліше!

Залунав довгий сигнал. Попельський кинув слухавку на важелі.

— Ну, видите, жи то якийсь накиряний лахабунда[56]! — переможно заявила Ганна. — Бігме! А ви ту так мині наслідили!

«Співучасть!» — просичав у голові Попельського якийсь демон. Він винен у співучасті, бо віддав жертву вбивці. Це карається багатьма роками ув’язнення. Сперся на стіну й заплющив очі. Усе вислизало з-під контролю. Доведеться віддати на суд іншого вбивцю. Треба рятуватися!

Підніс слухавку. З’єднався з Байдиком і вимовив одне-єдине речення.

— Ви подвоїте «генеральську» винагороду.

— До-о-обре, шефунцю. Десять тисячок, — відказав інженер.

— А потому ще більше. Набагато більше, зрозумів? Порятунок від шибениці дорого коштує.

— Скільки хо-о-очеш...

— Я невдовзі приїду. Не виходь нікуди з дому.

Попельський ретельно поголився й ще старанніше вбрався. Одягнув світло-попелясті штани й бежеві черевики на ґудзичках. Перламутрово-сіру краватку зав’язав вільним вузлом під комірцем білої сорочки. На плечі накинув лляного піджака, на голову надягнув білий італійський капелюх.

— Куди це ти, що так вичепурився? — Леокадія з філіжанкою ароматної кави пройшла повз кузена до вітальні. — Таки подзвонила ця твоя гарненька Ренатка?

— У мене зустріч, — відказав Едвард. — Проте не з Ренатою Шперлінг... А з особою набагато менш привабливою, а до всього ще й такою, яка нехтує гігієною. А зараз мені треба надрукувати на машинці листа... Ти ж знаєш, як я люблю стукіт клавіш, — і він посміхнувся.

Леокадія пильно глянула у свою філіжанку. Кузина була занадто вихована, аби демонструвати своє знічення. Вона знала Попельського з дитинства й розуміла, що він часто бреше, аби її роздратувати. Вигадує неймовірні історії, щоб її одурити, а тоді ще й кепкує.

Підвела на нього очі. У зелених Едвардових очах не було й знаку веселощів чи глузування. Вони були такі, як завжди. Спокійні, непроникні й ледь каламутні від безсоння.

Леокадія зрозуміла, що цього разу кузен її не ошукав. Вона не помилилася. На Попельського справді чекав важкий день.

XI

Граф Юзеф Бекерський раптово прокинувся. Перевів подих і втягнув до легень нагріте повітря, яке пахло сіном і гноєм. Стодолу пронизували пасма сонця, у яких витанцьовували порошинки. Ці світлі смуги завжди в нього асоціювалися із променями від кінопроектора.

Такі асоціації спрямували його думки до сороміцьких кінофільмів, котрі він переглядав у залі, влаштованій у льоху, і які його найдужче збуджували. Затягав туди молодих, тілистих селянок, таких, як ця, що голосно хропе біля нього,