Читати книгу - "Азазель"

— Ваше бла… ваше високоблагородіє… Не позбавляйте життя! Біс попутав! Усе, усе, як на духу! Дітки ж, дружина хвора! Покажу! Як Бог свят покажу! В погребі вони, в підвалі таємному! Покажу, тільки душу не погубіть!

— У якому такому підвалі? — грізно запитав Ераст Петрович і підніс пістолета, ніби й справді збирався негайно вчинити розправу.

— А ось за мною, за мною пожалуйте.

Швейцар скочив на ноги й, щохвилини оглядаючись, повів Фандоріна знову на перший поверх, до кабінету баронеси.

— Випадково одного разу підгледів… Вони нас не підпускали. Не було в них до нас довіри. Аякже — руський чоловік, душа православна, не англійської крові. — «Тімофій» перехрестився. — Тільки Андрієві «їхньому туди хід був, а нам ні-ні.

Він забіг за письмовий стіл, повернув ручку на секретері, й секретер несподівано від'їхав убік, виявивши невеликі мідні двері.

— Відчиняй! — звелів Ераст Петрович.

«Тімофій» іще тричі перехрестився й штовхнув дверцята. Вони беззвучно відчинилися, й показалися сходи, що вели вниз, у темряву.

Підштовхуючи швейцара в спину, Фандорін почав обережно спускатися. Сходи закінчилися стіною, але за ріг, праворуч, звертав низький коридор.

— Рушай! — шикнув на «Тімофія», що загаявся, Ераст Петрович.

Звернули за ріг, у цілковиту темряву. Треба було свічку захопити, подумав Фандорін і поліз лівою рукою до кишені за сірниками, та попереду раптом яскраво спалахнуло і гримнуло. Швейцар ойкнув і осів на підлогу, а Ераст Петрович виставив уперед «герсталь» і натискав на спуск доти, доки бойок не заклацав по порожніх гільзах. Настала лунка тиша. Тремтячими пальцями дістав коробку, чиркнув сірником. «Тімофій» безформною купою сидів біля стіни й не ворушився. Зробивши кілька кроків уперед, Ераст Петрович побачив Ендрю, що лежав горілиць. Тремтливий вогник трохи пограв у скляних очах і згас.

Опинившись у темряві, вчить великий Фуше, слід зажмурити очі, дорахувати до тридцяти, щоб звузилися зіниці, й тоді зір зможе розрізнити найнезначніше джерело світла. Ераст Петрович для надійності дорахував до сорока, розплющив очі — й точно: звідкись пробивалася смужка світла. Виставивши руку з непотрібним «герсталем», він зробив крок, другий, третій і побачив попереду ледь відхилені двері, із щілини яких і лилося слабке світло. Баронеса могла перебувати тільки там. Фандорін рішуче попрямував до смужки світла і з силою штовхнув двері.

Його очам відкрилася невелика кімнатка з якимись стелажами вздовж стін. Посеред кімнати стояв стіл, на ньому горіла свічка у бронзовому підсвічнику й освітлювала розкреслене тінями обличчя леді Естер.

— «Заходьте, мій хлопчику, — спокійно сказала вона. — Я вас чекаю.

Ераст Петрович переступив поріг, і двері зненацька зачинились у нього за спиною. Він здригнувся, оглянувся й побачив, що на дверях немає ні скоби, ні ручки.

— Підійдіть ближче, — тихо попросила міледі. — Я хочу краще роздивитися ваше обличчя, тому що це обличчя долі. Ви — камінець, який стрівся на моєму шляху. Маленький камінець, об який мені судилося спіткнутись.

Ображений таким порівнянням, Фандорін наблизився до столу й побачив, що перед баронесою на столі стоїть гладенька металева шкатулка.

— Що це? — запитав він.

— Про це пізніше. Що ви зробили з Ґебхардтом?

— Він мертвий. Сам винний — нічого було лізти під кулю, — грубувато відповів Ераст Петрович, намагаючись не думати про те, що за лічені кілька хвилин убив двох людей.

— Це велика втрата для людства. Дивна, одержима була людина, але великий вчений. На одного Азазеля стало менше…

— Що таке «Азазель»? — стрепенувся Фандорін. — Яке відношення до ваших сиріт має цей сатана?

— Азазель — не сатана, мій хлопчику. Це великий символ Спасителя й Просвітителя людства. Господь створив цей світ, створив людей і полишив їх на самих себе. Але люди такі слабкі й такі сліпі, що перетворили Божий світ на пекло. Людство давно б загинуло, коли б не особистості, що час від часу з'являються між людей. Вони не демони й не боги, я називаю їх heros civilisateur[50]. Завдяки кожному з них людство робило ривок уперед. Прометей дав нам вогонь. Мойсей дав нам поняття закону. Христос дав моральний стрижень. Але найціннішим із цих героїв є юдейський Азазель, який навчив людину почуття власної гідності. Сказано в «Книзі Єноха»: «Він пройнявся любов'ю до людей і відкрив їм таємниці, пізнані на небесах». Він подарував людині верцадло, щоб людина бачила позад себе — тобто мала пам'ять і розуміла своє минуле. Завдяки Азазелю чоловік може займатися ремеслами й захищати свій дім. Завдяки Азазелю жінка з плодоносної покірливої самки перетворилася на рівноправну людську істоту, що має право вибору — бути потворною чи красивою, бути матір'ю чи амазонкою, жити заради сім'ї чи заради всього людства. Бог тільки роздав людям карти, Азазель же вчить, як треба грати, щоб виграти. Кожен із моїх вихованців — Азазель, хоча й не всі вони про це знають.

— Як «не всі»? — перебив Фандорін.

— Таємницю відкрито небагатьом, тільки найвірнішим і найнезламнішим, — пояснила міледі. — Вони ж бо й беруть на себе всю чорну роботу, щоб решта моїх дітей лишалися незаплямованими. «Азазель» — мій передовий загін, який має поволі, поступово прибрати до своїх рук штурвал керування світом. О, як розквітне наша планета, коли її очолять мої Азазелі! Й це могло б статися так скоро — за якихось двадцять років… Решта ж вихованців естернатів, кому не відкрито таємницю «Азазеля», просто йдуть по життю своїм шляхом, приносячи людству неоціненну користь. А я всього лиш слідкую за їхніми успіхами, радію їхнім досягненням і знаю, що при потребі ніхто з них не відмовить у допомозі своїй матері. Ах, що з ними буде без мене? Що буде зі світом?.. Та нічого, «Азазель» живий, він доведе мою справу до завершення.

Ераст Петрович обурився:

— Бачив я ваших Азазелів, ваших «вірних і незламних»! Морбід із Францом, Ендрю і той, з риб'ячими очима, що Ахтирцева вбив! Це вони — ваша гвардія, міледі? Вони — найдостойніші?

— Не тільки вони. Але й вони також. Пам'ятаєте, мій друже, я говорила вам, що не кожному з моїх дітей вдається знайти свій шлях у сучасному світі, тому що їх обдаровання лишилося в далекому минулому або ж буде потрібним у віддаленому майбутньому? Так от, із таких вихованців виходять найвірніші та найвідданіші виконавці. Одні мої діти — мозок, інші — руки. А людина, що усунула Ахтирцева, не з моїх дітей. Вона наш тимчасовий союзник.

Пальці баронеси байдуже погладили поліровану поверхню шкатулки й ніби випадково, мимохідь, втиснули маленьку круглу кнопку.

— Все, любий юначе. У нас з