Читати книгу - "Оповідь Служниці"

— З іншим чоловіком, — уточнює.

— Ви ж знаєте, я не можу, — кажу обережно, щоб не показати своє роздратування. — Це протизаконно. Ви знаєте про покарання.

— Так, — погоджується Дружина. Вона готова до цього, вона все обдумала. — Я знаю, що офіційно не можна. Але так робиться. Жінки часто це роблять. Постійно.

— Тобто, з лікарями? — кажу я, згадуючи співчутливі карі очі, руку без рукавички. Коли я останнього разу була на огляді, лікар був уже інший. Можливо, хтось спіймав його чи якась жінка про нього доповіла. Не те, щоб до її слів без доказів дослухалися.

— Деякі роблять так, — каже вона майже приязно, хоча й відсторонено; ми наче обговорюємо вибір лаку для нігтів. — Ворренова так зробила. Дружина, звісно ж, була в курсі.

Серена замовкає, щоб її слова засвоїлися.

— Я тобі допомогла б. Переконалася, що все піде добре.

Я думаю про це.

— Тільки не з лікарем, — кажу.

— Ні, — погоджується вона, і на якусь мить ми стаємо подружками — це могло б відбуватися за кухонним столом, ми могли б обговорювати побачення, дівочі хитрощі тактики флірту. — Іноді вони шантажують. Але це не обов’язково має бути лікар. Може бути хтось, кому ми довіряємо.

— Хто? — питаю я.

— Я думала про Ніка, — каже вона, і голос у неї майже м’який. — Він з нами вже довго. Він відданий. Я могла б з ним домовитися.

Так ось хто виконує її дрібні чорноринкові забаганки. Він завжди це отримує як платню?

— А як же Командор? — питаю я.

— Що ж, — твердо каже вона. Навіть більше ніж твердо, вона стискається, наче закрита сумочка. — Ми просто йому не скажемо, так?

Ця ідея висить поміж нас, майже видима, майже відчутна: важка, безформенна, темна, своєрідна змова, своєрідна зрада. Вона справді хоче цю дитину.

— Це ризиковано, — проваджу я. — Навіть більше.

На кону моє життя, але там воно й опиниться неодмінно, так чи так, погоджусь я чи ні. Ми обидві це знаємо.

— Це теж варіант, — погоджується вона. І я так думаю.

— Гаразд, — кажу я. — Так.

Серена нахиляється до мене.

— Можливо, я щось дістану для тебе, — каже вона. Бо я була чемна.

— Щось, чого ти хочеш, — додає ледь не улесливо.

— Це що? — питаю я. Не спадає на думку нічого такого, чого я хотіла б, і вона могла мені дати.

— Фото, — відповідає, наче пропонує мені якусь дитячу насолоду: морозиво чи квиток до зоопарку. Я знову дивлюся на неї, спантеличена.

— Її фото, — каже вона. — Твоєї дівчинки. Але це не точно.

Отже, Дружина знає, куди її відвезли, де тримають. Увесь цей час знала. Щось стискає мені горло. Сучка, не сказати мені ані слова, ані новини, навіть натяку. Вона дерев’яна, залізна, вона собі не уявляє. Але я не можу цього сказати, не можу втратити навіть такий дрібний шанс. Не можна відпускати цю надію. Я навіть говорити не можу.

Серена справді усміхається, навіть кокетливо — ось натяк на її колишній шарм манекенниці, мерехтить на обличчі, наче статика:

— Нині з біса спекотно для цього, правда ж?

Забирає вовну з моїх рук — я тримала її весь цей час. Тоді бере сигарету, яку крутила, і, трохи незграбно, тицяє мені, стискає мої пальці навколо неї.

— Знайди собі сірник, — каже. — Вони на кухні, можеш попросити у Рити один. Скажеш, що це мій наказ. Але тільки цю одну, — додає вона пустотливо. — Ми ж не хочемо попсувати тобі здоров’я!

Розділ 32

Рита сидить за столом на кухні. Перед нею стоїть скляна миска з кубиками льоду. Редиски перетворюються на квіти, троянди чи тюльпани, погойдуються у ній. Рита спеціальним ножем вирізає ще квіти на дошці перед собою, її великі руки спритні й байдужі. Решта тіла й не ворухнеться, як і обличчя. Наче вона всі ці трюки з ножем робить уві сні. На білій емальованій поверхні лежить купа редису, помитого, але не вирізаного. Маленькі ацтекські серця.

Вона майже не дивиться на мене, коли я заходжу.

— Усе взяла, га, — каже, коли я дістаю покупки їй на огляд.

— Можна мені сірник? — запитую я. Аж дивно, наскільки малою й жалюгідною дитиною вона змушує мене почуватися лише своєю насупленістю, якою надокучливою й скигливою.

— Сірники? — перепитує Рита. — Навіщо тобі сірники?

— Вона сказала, що можна взяти один, — кажу я. Не хочу зізнаватися про сигарету.

— Хто сказав? — вона й далі вирізає на редисі, не збиваючись із ритму. — Тобі не годиться мати сірники. Ще весь дім спалиш.

— Піди й спитай її, як хочеш, — наполягаю я. — Вона на газоні.

Рита закочує очі під лоба, наче мовчки питає якесь божество нагорі. Тоді зітхає, важко підводиться, показово витирає руки об фартух, щоб продемонструвати, скільки від мене турбот. Підходить до шафи над раковиною, не поспішаючи, знаходить у кишені ключі, відмикає дверці шафи.

— Улітку вони тут лежать, — каже, наче собі. — У таку погоду вогонь ні до чого.

Я з квітня пам’ятаю, що в прохолодну погоду Кора розводить вогонь у вітальні та їдальні.

Сірники дерев’яні, у картонній коробочці — я обожнювала такі в дитинстві, із них можна було робити лялькові шафки. Рита відкриває коробочку, вдивляється в неї, наче обирає, який саме сірник мені дати.

— То її справи, — бурмоче. — Ані слова їй не скажеш.

Вона запускає свою велику руку в коробочку, обирає сірник, дає його мені.

— Тільки не підпали нічого. Наприклад, фіранки в кімнаті. І так надто жарко.

— Не буду, — кажу я. — Він не для того.

Рита не принизиться до запитання, для чого ж він.

— Мені байдуже, хоч з’їж його. Вона сказала, що тобі можна один, я один і даю, от і все.

Відвертається від мене, знову всідається за стіл. Тоді бере кубик льоду з миски та кладе до рота. Це для неї незвично. Ніколи не бачила, щоб вона під’їдала щось за роботою.

— Можеш і собі взяти, — пропонує вона. — Оті напірники у вас на голові в таку погоду — страшне.

Я здивована: зазвичай Рита мені нічого не пропонує. Можливо, вона думає, якщо мій статус достатньо піднявся до того, щоб мені дали сірника, то можна й собі дозволити невелику прихильність. То це я зненацька стала однією з тих, кого треба балувати?

— Дякую, — кажу. Обережно кладу сірника до кишеньки на рукаві, до сигарети, щоб не змок, і беру кубик. У відповідь на подарунок, який вона зробила мені з власної волі, кажу:

— Дуже гарні виходять редиски.

— Люблю все робити добре, от і всього, — каже вона, знову набурмосена. — Інакше сенсу немає.