Читати книгу - "Інтернат"

везе її на таксі. А ігуані, схоже, загалом однаково, що перевозити: домовину — то й домовину. Знаючи ігуану, можна навіть припустити, що домовина не порожня, що там уже хтось лежить. І ось усе це триває лише якусь мить, кілька секунд, ніхто не встигає нічого сказати, лише жінки схлипують, і водій «лаза» дивиться на ігуану, мов на капітана корабля-привида. Ігуана натомість упізнає Пашу, і очі його — круглі, риб’ячі — стають зовсім круглими, як місяці. Дивиться на Пашу, мов на небіжчика, що повернувся з цвинтаря на власні поминки. Страх, утім, швидко минає, ігуана тисне на газ, «опель» зривається з місця, мчить у нікуди, зникає в дощі.

Мікрорайон закінчується, далі траса тягнеться порожнім полем, посеред якого стоять бетонні конструкції, ще з вісімдесятих, щось недобудоване, навіки покинуте, а тепер ще й добите мінометами. За полем рівчак, через нього перекинуто міст, а ось перед мостом стоїть пост. Видно, довго за нього бились, як при цьому міст уцілів — незрозуміло, але вцілів, стоїть. Під’їжджають, пригальмовують. Асфальт довкола поста посічений мінометами: виглядає, наче хтось довго кришив його штиковими лопатами. Бетонні блоки так само посічені й чорні від диму, довкола розкидано розмоклий одяг, порожні пляшки з-під води, упаковки з-під медикаментів. Ламане дерево, рваний папір, гнутий метал. Збоку, на землі, — попереджувальні знаки. Керують усім троє чи четверо бійців — нервові, злі. Зайшли, вочевидь, нещодавно, щойно пост залишився нічиїм, до бліндажів не лізуть, не хочуть ризикувати, стоять під дощем, перевіряють транспорт. Водій підганяє «лаз» поближче, визирає у розбите вікно. До нього підходить боєць: руда борода, зимове взуття, на приклад автомата намотано джгут. Водій щось весело перепитує, жартує, але бородатий у відповідь лише кривиться, зазирає до салону. Паша повільно відвертається до вікна, аби не привертати уваги, і помічає в надтріснутому дзеркалі заднього виду, як із-за «лаза» вирулює ще один боєць. Іде, важко похитуючись і розмірено б’ючи кулаком по розстріляній автобусній обшивці. Невисокий, коротконогий, у важких високих черевиках, простоволосий, коротко стрижений, зовсім ще молодий, сивий. У дзеркальних сонцезахисних окулярах. Зі свіжим шрамом уздовж черепа. На руках — шкіряні рукавички без пальців, темні, з кривавим ошматтям, наче він м’ясо на кухні кулаками відбивав. Йде, наближається, на жінок навіть не дивиться — нецікаві вони йому, відчуває, що найцікавіше попереду, поруч із водієм. Підходить і відразу ж зустрічається поглядом із Пашею. І Паша бачить, як міниться його обличчя, як пливе погляд, як смертельно здригається праве око, немовби він бере Пашу на приціл. І щелепи йому аж зводить від здогадки, і зубами він скрипить від люті. Паша дерев’яніє. Малий, що стоїть, увіткнувшись Паші обличчям у живіт, спиною відчуває, що щось не так, але розвернутись не може, притиснутий Пашею до дверей, тому лише підводить очі й питає пошепки:

— Шо?

— Нормально, — так само пошепки відповідає Паша, не зводячи очей із бійця. — Все нормально.

А боєць думає, що це він йому говорить, до нього звертається. І від цього ще лютіше скрипить зубами.

— Шо? — говорить, сковтуючи слину від накоченої злоби. — Шо, блядь, нормально?

— Паш? — питально смикає Пашу за рукав малий.

— Нормально, нормально, — лише й відповідає Паша, міцно-міцно стискаючи малому плече своїми скам’янілими пальцями.

— Шо?! — заводиться боєць, рвучи з плеча автомат. — Шо?!!

Але тут, побачивши все це, від плит енергійно відходить зовсім молодий військовий: чорна підкочена шапочка, темне волосся, худий, усміхнений, долоня впевнено лежить на прикладі. Підходить, зазирає з-за спини свого товариша, бачить Пашу, посміхається й розуміє, що знає його. Хоча не може згадати звідки. Але знає, точно знає.

І Паша його теж знає. І теж не може згадати. І ось вони дивляться один на одного, якусь мить, зовсім коротко, але бійцеві стає цього часу, аби покласти долоню на плече своєму товаришу — вагомо й переконливо.

— Нормально, Рустем, — каже, далі посміхаючись, радше за інерцією. — Нормально, свої. Пропускай.

Рустем смикає нервово плечем, ніби хоче скинути чужу руку, але молодий не відпускає, усміхається, міцно тримає. Рустем лише звужує очі від ненависті й недовіри, скрипить зубами, але стримується, мовчить. А оскільки він мовчить, то й решті присутніх теж немає чого особливо сказати. Водій махає на прощання бородатому рукою, «лаз» рушає, прослизає між бетонними блоками, виїздить на міст.

Лише тут Паша відчуває, як йому страшно. Липко й холодно. Ніби хтось підійшов, дістав із мішка його смерть, показав йому, а потім сховав назад, у мішок. Але ж він її вже побачив. Він же розуміє, що дістати її можуть будь-коли, будь-де. І звідки він його знає, цього молодого? Хто це? Хто це був?

— Хто це? — питає його малий. — Хто це був?

— Не знаю, — відповідає Паша. — Не пам’ятаю.

— Та ну, — недовірливо дивиться на нього малий. — Ти його, мабуть, учив.

— Мабуть, — не заперечує Паша й тут-таки згадує.

Два роки тому? Чи три? Коли це було? Весна. Здається, квітень. Чи травень? Травень, точно. Багато запахів, нових, свіжих. Місто, висотки, холодний під’їзд, тісний, як домовина, ліфт, останній поверх, свіжовибілений коридор, з-під вапна проступають темні плями, приварена до стіни залізна драбина, відчинений отвір. Що він там робить? До кого він прийшов? Паша намагається згадати, але не встигає. Над їхніми головами освічується небо, сіре дощове тло пробивають яскраві повздовжні спалахи: «гради» б’ють із території заводу, просто над їхніми головами, світлі тіні злітають над ними й летять на інший бік міста, на північ, за окружну. І Паша знову відчуває, як у серце йому втискається пружина, прискорюючи його, серця, роботу, штовхає Пашу вперед, вперед, подалі звідси, доки сюди нічого не прилетіло у відповідь, доки спалахи не осипались на землю, заливаючи все металом і смертю. Водій теж напружується й витискає з «лаза» все, що можна. А можна не так уже й багато: автобус суне промзоною, минає один завод, за ним інший, потім базу, за нею складські приміщення. Головне — подалі звідси. Тополі вздовж дороги, шлагбауми, зачинені залізні ворота. Головне — проскочити промзону, де жодної душі: станеться що — ніхто й не дізнається, ніхто не допоможе, пружина тисне зсередини, прискорює рух крові, головне — подалі звідси, думає Паша. Водій, схоже, теж наляканий, не чекав, що валитимуть просто над ними, тепер ось крутить кермо, крутить і вже навіть нічого й не приховує: ні своєї втоми, ні злості, ні страху. Так само, як той боєць, думає Паша, на посту, молодий, усміхнений. Той теж нічого не приховував, усе в нього на обличчі було, все було в його посмішці.