Читати книгу - "Інтернат"

+

Автобуси підганяють десь по дев’ятій. Два пошарпані «лази», один синьо-зелений, другий просто брудний, ще до того й використовувались військовими: на синьо-зеленому висять порвані прапори, вздовж борту написане аерозолем бойове гасло, яке вже не прочитати. А брудний, сірий, під’їжджає з вибитими вікнами, звідки печально звисають мокрі фіранки, ніби рвані вітрила. І фари в нього теж розбиті. Та й номерів немає, якщо вже зовсім відверто. І в обох «лазах» за кермом військові, себто транспорт бойовий. У брудного навіть обшивка пробита в кількох місцях, дісталось. Жінки відразу вивалюють назовні, тягнучи на собі клунки й торби, волочачи за собою дітей та різне домашнє начиння. Кидаються до автобусів, кричать, галасують. Алєксєй Єлісєіч спочатку навіть не знає, що робити з цим гражданським насєлєнієм, втім, швидко приходить до тями, пропихається ближче до бусів, підіймає руку, чекає, доки всі заспокояться. А коли всі більш-менш заспокоюються, починає злитись і пояснювати, що, мовляв, треба всім заспокоїтись і послухати те, що він скаже, а то жодного конструктиву й робочої обстановки, і взагалі вони всі його тут підзаїбали. Пояснює, що транспорт він зняв із фронту, де нині проливається кров за праве діло, і тому, якщо вони не зроблять кілька кроків назад, він узагалі має інструкцію з центру послати всіх на хуй і відправити транспорт назад, на передову боротьби за щасливе майбутнє. І коли всі затихають, Єлісєіч говорить, поважно похитуючи товстими щоками, що ось цей, синьо-зелений, поїде на комбінат, а ось цей, просто брудний, на посьолок.

— І все? — розчаровано питає його молода жінка в елегантному капелюсі, з ватяною ковдрою в руках.

— А шо тобі ще? — визвіряється на неї Алєксєй Єлісєіч. — Додому тебе провести? Так я проведу! — погрозливо обіцяє він і починає проштовхуватись крізь натовп назад, до своїх.

Жінка починає плакати, а решта береться штурмувати автобуси: краще вже на комбінат, ніж сидіти тут, на вокзалі, з цим товстощоким мудаком. Алєксєй Єлісєіч командирським жестом підкликає до себе Пашу. Той підходить, хоч і без ентузіазму.

— Значь так, — каже йому Єлісєіч. — Будете за старшого в головному транспорті.

— В якому? — не розуміє його Паша.

— Ну, ось у цьому, — показує Єлісєіч, — брудному. До посьолка. Будете відповідати за лічний состав гражданського насєлєнія. Ясно? — питає. Власне, не питає. Наказує.

Паша з малим забиваються останніми. Місце лишається тільки на сходинках, унизу, під самими дверима. Водій злоститься, кричить на жінок, аби ті проходили салоном. Але яким салоном, коли салон забитий подушками, матрацами та банками з домашньою консервацією. Жінки сидять при розбитих вікнах, по двоє-троє на сидінні, хтось у когось на руках, хтось у когось над головою. Виснуть одна на одній, тиснуться, сваряться, плачуть. Ниють діти, летить пір’я з роздертих китайських пуховиків. Водій ховає подалі свого «калашникова», кричить Паші: давай, заспокой їх. Да як я їх заспокою, кричить у відповідь Паша, рушай давай, укачає їх — самі заспокояться. Водій спльовує, Паша причиняє розбиті двері. Хоча сенсу в цьому жодного: вікна вибиті, зачиняти такі двері — те саме, що накриватися взимку газетою. Але порядок є порядок — двері причиняються, «лаз» рушає, Алєксєй Єлісєіч полегшено втирає щоки. Польова кухня остигає, як серце по великій любові.

Їхати холодно й незручно: їх із малим притиснули до дверей, якась жінка поклала просто на Пашу велику шкіряну валізу. Спочатку Паша пробує відсторонитись, відсунутись, але відсовуватись немає куди, треба їхати так. Дощ залітає до салону через лобове скло, водій одягнув жовті тактичні окуляри, хоча допомагає це слабко. На півночі, десь на виїзді з міста, знову починає розриватись, спалахів за дощем не видно, проте добре чути, що падає за спальниками. Жінки знову починають голосити, всі разом, всі на купу, малий якось знічується, втискається Паші в куртку, незрозуміло, чи то холодно йому, чи теж плакати хоче. Втім, якщо й хоче, все одно не плаче.

Від привокзальної повертають праворуч, на південь. Об’їжджають повалений дорожній знак, потім розстріляний хлібовоз, потім гору викинутих меблів: канапа, шафа, крісло з обдертою обшивкою. Ніби хтось, тікаючи, скидав баласт. Ранкове місто, випалені, мов кімнатні каміни, під’їзди, розтрощені вітрини продуктових магазинів. У самих магазинах темно, ґрати на вікнах позбивано, схоже, хтось намагався винести бодай щось, хоча навряд чи виніс. Власники все за собою прибрали, лишили порожні прилавки й мертві старі холодильники, які й виносити соромно: навіщо тобі вдома старий холодильник? Хіба що трупи в ньому ховати. Побачивши за магазинами нову церкву, водій мимоволі хреститься. Частина жінок у салоні — так само. На тих, хто не хреститься, дивляться з викликом і зневагою. Так на пляжі ті, що стоять по горло в холодній воді, дивляться на тих, хто залазити у воду боїться.

На перехресті беруть правіше, оминають чорне приміщення суду, ощадбанк із забитими фанерою вікнами, аптеку — холодні пройми вікон, вивернуті ґрати: так само хтось намагався бодай щось знайти, а ось чи знайшов — невідомо. Далі порожня школа, знищений газетний кіоск, розстріляний обеліск, шматки заліза, палена цегла, кривавий одяг. На вулицях майже нікого, тільки біля кіоску стоять кілька військових, курять, розмовляють, не звертають ні на кого уваги. Та ще бабуся тягне мокрим асфальтом санчата з картоном — можливо, на розпал, можливо, залатати діри у вікнах. А так — порожньо, мокро, жодного руху, жодних голосів. І тут, на перехресті, у них мало не врізається легковик. Водій настільки дивується, що ледь встигає пригальмувати. «Лаз» скрипить, завмирає, водій навалюється грудьми на кермо.

І легковик теж завмирає — мертво й непорушно. Паша визирає у вікно — і йому аж мову відбирає від побаченого. Просто перед ними стоїть старанно вимащений багном «опель». А за кермом сидить ігуана — сірий від безсоння, наляканий і злий. Сидить, широко розплющивши очі, не знає, сваритись чи вибачатись. І поруч із ним, на сусідньому сидінні, сидить мужик в ондатровій шапці й сірому пальті — теж наляканий, теж сірий. Але річ не в цьому. Річ у тім, що вгорі, на даху «опеля», примотана мотузками домовина. Паша спочатку не вірить своїм очам, не може бути, думає, звідки вони її тягнуть? Але справді — домовина. І жінки це бачать і дивляться, мов зачаровані. І їхній водій навіть тактичні окуляри зняв, аби переконатися. Ну так, домовина. І Паша собі розуміє, що мужик в ондатрі, скоріше за все, замовник, везе додому труну, буде когось ховати. А оскільки транспорту в місті немає, то