Читати книгу - "Ініціація"

— Та невже? — знизав плечима Перегуда. — Інша частина тваринного світу свій світ не знищує, тільки ми.

— Бо ми ж люди! — засміявся ще котрийсь із молодих.

— Ми люди? — спитав Перегуда бабцю Костомарову: сиділа біля вікна, плела чудернацький браслет із мотузки. — Наталю Іванівно! Агов! Що скажете? Ми люди?

Бабця відірвалася від плетіння, байдужо глянула на Павла. Плечима знизала, наче не розуміла, про що Павло товче. Повернулася до плетіння.

— Отака ви в нас загадка! — п’яно буркнув Перегуда старенькій. — Навіть від мовчанки вашої — самі запитання!

На ранок Павлова голова розколювалася не від запитань, від глухого, важкого болю. Заковтнув пару таблеток, аби хоч якось реагувати на реальність, та мало допомогло. Реальність спалахувала різкими контрастними картинками: ось Валєрчик став посеред хати. Наплічник у руці.

— За десять хвилин маємо виїжджати, — Перегуда чув його голос, навіть натягував одежину, кивав: зараз, зараз.

Ухопив ключі від «Ниви»…

— Куди?! — скептично кинув син. — Ти ж і досі не протверезів. Сам за кермо сяду, а ти розсолу випий чи корінь петрушки пожуй, бо від тебе тхне, як від Едика Саса.

— До опівдня буду в нормі, — пообіцяв Перегуда, глянув на Валєрчика. — Вас же до опівдня ще не відправлять? Ще теє… побудемо трохи разом?

— У військкоматі такі йолопи, що, думаю, нас до вечора тирлуватимуть, — сказав син.

Молодий, що з нього взяти? Мав право помилятися, бо проводи нових вояків у військо завершилися ще до полудня. Перегудина голова після вчорашнього тяжкого передозу тільки повертала собі здатність адекватно сприймати довкілля, коли новобранців вишикували на плацу пункту збору і міцний військовий з погонами капітана суворо і гучно оголосив учорашнім пацанам, що частина їх відправляється в одну «учебку» на захід країни, друга — на південь, третя…

— Тільки б не на схід, — колотилися Перегудині думки, хоч син разів із двадцять товкмачив йому, що ніхто необстріляних хлопців на «передок» не закине, що спочатку пройдуть навчання, та і після нього не всіх Донбас чекає, бо от, приміром, Валєрчик дуже хоче до авіації: хоч літаки мастилом заправляти, хоч мити їх, хоч навчитися в авіаційних двигунах розбиратися чи квадрокоптером керувати. Аби ближче до неба та крил. Він і у військкоматі про це сказав, коли його розпитували, до яких військ він би хотів потрапити.

…Третю групу новобранців, серед яких опинився і Перегудин син, направили на навчання до авіаційної частини поблизу Києва. У Перегуди од тої новини аж у голові прояснилося.

— Усе гаразд, усе гаразд, — бурмотів тихо, зиркав на батьків новобранців, що юрмилися на плацу: аби хто з них не сприйняв його за божевільного, який знай бурмоче щось собі під носа. Та схвильованим людям на плацу хіба до Перегуди? Такі самі. Схлипували, ворушили вустами в беззвучних молитвах, витягували шиї, аби спостерігати розтривоженими поглядами за своїми синами, а в тих очах лишень одне: повернися живим…

— Тьху ти, тату! Від тебе і досі тхне, — розсміявся Валєрчик, коли підбіг до Перегуди перед самим відправленням, обійняв, потів відсторонився, глянув іронічно. — Дивись тут мені, не балуйся!

— А ти теє… Сподіваюся, не дзвонитимеш, — чомусь хрипко відказав батько. — Бо як не телефонуєш — значить, усе добре. Ми ж так домовилися?

— Мені нагадувати не треба. Аби ти не забув, — усміхнувся Валєрчик. — І сам не фінькай гроші на дзвінки.

— Хіба я такий?

— Якщо в тебе тут на хуторі все нормально, не телефонуй мені. Добре? — на батька глянув. — І теє… — додав чисто, як Перегуда. — Ще одне.

Те, як раптом твердо і настирливо син промовив те «ще одне», вкрай насторожило Павла.

— Що? Може, грошей тобі з собою дати?

— Мамку мою знайди, — сказав Валєрчик.

Перегуді аж горлянку перекрило.

— Так теє… Померла, — видушив.

— Думаєш, я повірив?

— А чого мовчав стільки років, якщо не повірив?

— Та хтозна.

— А чому зараз не змовчав?

Валєрчик плечима знизав, та по синових очах Перегуда прочитав, власним серцем відчув: тяжко хлопцеві без мамки. Хоч раз побачити хоче, бо, твою ж дивізію, хтось там на небі не просто так придумав, щоби у дитини було двоє батьків: і тато, і мама, хай би вона краще при синові тліла, ніж вешталася по всіх усюдах. Альонка перед очі: гнучка, вічно насторожена, як сучка загнана, будь-якої миті готова відскочити, вишкірити ікла, боронитися, а як небезпеки не відчуває, так нахабніє, рветься до здобичі, все б їй хапати, хапати, їсти, їсти, навіть коли вже сита — однаково їсти. Наперед, про запас, на голодний чорний день.

— Якщо десь ще є твоя мама, знайду, — відказав.

Валєрчик уже години зо три трусився в одному зі звичайних цивільних автобусів, які розвозили новобранців на місця призначення, а Перегуда все стояв стовпом біля спорожнілого, тихого, як кладовище, пункту збору, дивився на засмічений слідами перебування тут людей плац, на негнучкі, наче з принципу, тополі обабіч дороги, на ґрунтівку, якою давно роз’їхалися автівки розтривожених батьків, та бачив інше: зусібіч на нього насувалася темна непрозора порожнеча. Та так грізно, що аж би напитися.

— Чому ні? Можна і напитися, — пробурмотів, але згадав Валєрчика, який дорікнув Перегуді вранці: мовляв, тхне від тата, як від Едика Саса.

Аж виматюкався: цього йому ще не вистачало. Поплентався до «Ниви», та скерував її не на хутір, де самотня бабця Костомарова, певно, вже виглядала з вікна не тільки маршрутку на Київ, а й самого Перегуду. Зупинив біля охайного райцентрівського парку, пішов безлюдною центральною алеєю. Наскільки Перегуда пам’ятав ще відтоді, коли він із друзями-підлітками розважався тут самогоном під переносний магнітофон, алея закінчувалася біля озера, за яким зеленів справжній дикий ліс без доріжок і стежок. Там, біля озера, певно, і досі розкішна верба плаче у воду, а одна з гілок її роздвоєного стовбура росте паралельно до води метрів за три над нею, і як залізти на ту міцну гілку, вмоститися на ній зручно, то скоро перестаєш відчувати спиною її тепло, її шерехуватість — летиш собі над озером.

«Чому зараз згадав? — дивувався, сунув повільно далі й далі. — Як той Валєрчик, їй-бо. Малому припекло матір знайти, так то зрозуміло. А мене чого сюди занесло? Років тридцять тут не був».

За тридцять років у парку геть усе змінилося. На центральній алеї з’явилися металеві лавки і ліхтарі, та сама вона стала коротшою, наче втратила кілька десятків метрів свого життя. Перегуда пройшов тільки частину її колишньої довжини, коли побачив попереду міцний бетонний паркан із табличкою «Проходу нема. Приватна територія»: перегороджував алею, розкинув в обидва боки нескінченні щупальця бетонних плит.

А