Читати книгу - "Нічний адміністратор"

Кюре вже шукав по кишенях ручку. Івонн уже мала ручку напоготові. Вона перевернула фотографії обличчям донизу і спостерігала, як він повільно, немов дитина, виводить на них літери — спочатку на одній, потім на іншій — уповноважений як священник, якому законами Квебеку дозволено реєструвати шлюби. Вона знову відкрила торбинку і цього разу дістала з неї незаповнений бланк «Formule А pour les personnes de i6 ans et plus»[62], необхідний для подачі документів на отримання паспорта. Вона вказала на місце, де йому потрібно ще раз підписатися, тепер уже як свідку, особисто знайомому з подавцем заяви.

— Але скільки часу ж я його знаю? Я ж цього негідника ще зроду-віку не бачив!

— Напишіть — усе життя, — сказала Івонн і дивилася, як він виводить «1а vie entiere»[63].

«Томе, — тріумфально телеграфувала вона тієї ж ночі, — церкві потрібне твоє свідоцтво про народження. Терміново надішли його на адресу «Бабетт». Не переставай любити мене. Івонн».

Коли Джонатан легенько торкнувся її дверей, вона вдала, що спить, і не ворухнулася. Але коли він підійшов до її ліжка, вона схопилася і притягнула його до себе ще спрагліше, ніж будь-коли раніше. «Я це зробила, — безперестанку шепотіла вона. — Вдалося! У нас усе вийде!»

Незадовго після цього епізоду і у таку ж передвечірню годину мадам Лятюліп зробила візит огрядному старшому офіцеру поліції у його розкішному офісі. На ній була рожево-бузкова сукня, яка, вочевидь, мала символізувати тиху скорботу.

— Анжелік, — мовив поліціянт і підсунув їй крісло, — дорогенька, завжди радий тебе бачити.

Як і кюре, старший офіцер поліції був уже в літах. На стінах висіли фотографії, на яких він був у розквіті сил: ось він увесь в хутрах керує собачою упряжкою, ось на коні скаче лісами, переслідуючи злочинця. Але ці реліквії зараз були йому зовсім ні до чого. Колись мужнє підборіддя тепер стало подвійним. А випнуте пузо здіймалося над шкіряним поясом уніформи, немов коричневий футбольний м’яч.

— Знову одна з твоїх дівчат уплуталася в якусь історійку? — запитав він і посміхнувся з розумінням.

— Дякую, Луї, але наскільки мені відомо, то ні.

— Хтось запустив свої загребущі руки в твою касу?

— Ні, Луї, наша бухгалтерія в порядку, дякую.

Офіцер поліції вловив її тон і підготувався захищатися.

— Що ж, Анжелік, я радий це чути. Тепер таких історій хоч греблю гати. Минули колишні спокійні часи. Вип’єш im p’tit?[64]

— Дякую, Луї, але я тут у справі. Я хочу, щоб ти зібрав інформацію про молодого чоловіка, якого Андре найняв на роботу у готелі.

— Що ж він накоїв?

— Питання радше в тому, що накоїв Андре. Він узяв на роботу чоловіка без документів. Це було дуже näif[65] з його боку.

— Анжелік, твій Андре — справжній добряк. Один з найкращих у цьому місті.

— Аж надто добряк. Цей чоловік працює у нас уже десять тижнів, а його документи так і не прийшли. Через нього ми порушуємо закон.

— Анжелік, але ми ж тут не Оттава, і ти це чудово розумієш.

— Він стверджує, що приїхав з Швейцарії.

— Можливо, так воно і є. Швейцарія — чарівна країна.

— Спочатку він каже Андре, що його паспорт у відділі імміграції, а потім — що у посольстві Швейцарії на перереєстрації, а зараз він нібито ще у якійсь установі. Де насправді той паспорт?

— Ну, Анжелік, він точно не у мене. Ти ж знаєш Оттаву. Тим крючкодерам треба три місяці, лише щоб дупу підтерти, — сказав старший офіцер поліції, по-дурнуватому гигикнувши зі свого вдалого дотепу.

Мадам Лятюліп почервоніла. Ні-ні, вона не зашарілась, це лють так розпливлася її обличчям, що поліціянт аж занервував.

— Він не швейцарець, — сказала вона.

— Анжелік, звідки ти це взяла?

— Я дзвонила у посольство Швейцарії. І представилась його матір’ю.

— І?

— Сказала, що мені уже увірвався терпець чекати на документи, мій син не має дозволу на роботу, через це він вліз у борги і впав у депресію, якщо вони не можуть надіслати його паспорт, то хай хоча б надішлють лист-підтвердження, що в нього все в порядку з документами.

— Не сумніваюся, ти розіграла сцену як слід. Ти чудова актриса, Анжелік. Ми всі це знаємо.

— Вони не знають ніякого Жака Борегара, який би приїхав з Швейцарії у Канаду, це все вигадка. Він спокусник.

— Він хто?

— Він спокусив мою доньку, Івонн. Вона цілковито втратила через нього голову. Він справжнісінький пройдисвіт, який ховається за маскою інтелігента. Він хоче вкрасти у мене мою єдину доньку, вкрасти мій готель, вкрасти наш спокій, нашу злагоду, наш...

Вона мала цілий список того, що намагався вкрасти у неї Джонатан. Вона складала цей список довгими безсонними ночами і доповнювала його при кожному новому доказі того, що її донька без цього злодія жити не може. Лише один його злочин вона вирішила не згадувати — своє вкрадене серце.

10

Злітно-посадкова смуга здавалася зеленою стрічкою, натягнутою уздовж коричневих боліт Луїзіани. З обох боків випасалися корови, на яких сідали білі чаплі, і згори вони здавалися плямами снігу. У дальньому кутку смуги стояв напівзруйнований жерстяний сарай, який колись використовувався як ангар. До нього з траси пролягала червонувата ґрунтова дорога. Вочевидь, Стрельскі не був певен, чи перед ними саме те місце, або, може, воно йому просто не сподобалося. Він накренив «Сессну» і вона знизилася, а потім на малій висоті пролетіла над болотом. Зі свого сидіння у самому хвості Берр побачив старий паливний насос біля сараю, а за ним — ворота з колючого дроту. Ворота були зачинені і він не помітив там жодних ознак життя, аж поки йому не впали в око свіжі сліди шин на траві. Стрельскі зчитав їх одночасно з Берром і здавалося, вони йому сподобалися, бо він набрав швидкості і розвернув літак, заходячи на посадку з заходу. Він, мабуть, щось сказав Флінну по внутрішньому зв’язку, бо той відірвав свої поплямлені долоні від пістолета-кулемета, який лежав у нього на колінах, і знизав плечима — вельми нехарактерний для вихідців з Латинської Америки жест. Минула година, відколи вони вилетіли з