Читати книгу - "Коханці Юстиції"

незрозумілого хламу, невідомо звідки й коли занесеного й покинутого. Уламок труби, про який мова, лежав на тому місці щонайменше зо два роки — не інакш як від часів уже згаданої великої повені. Алькапоне ця штука ніяк зворушувати не мала б: він пробігав повз неї тисячі разів. Однак цього, тисяча першого, він зловісно загарчав і, кинувшись до труби, почав шматувати все, що в неї набилося з мішковиною включно, й передніми лапами розкидати навсібіч усе, що траплялося. За якусь мить із труби, дещо по-блюзнірському вітаючи денне світло, пружиною вистрелила велика розчепірена п’ятірня. Тітонька з козами стала кликати на допомогу, зовсім не тямлячи себе від жаху. Її довелося двічі відходити нашатирем, а відтак і сусідською калганівкою.

Що труп не такий собі звичайний, а ще й безголовий, прибулі на місце події експерти слідчо-оперативної групи побачили щойно після докладного вивчення вмісту труби та його цілковитого розгрібання. Тоді й виявилося, що знайдене тіло не лише без голови, але й без жодного одягу, тобто цілком оголене і при цьому наділене просто-таки видатних розмірів статевим членом, що й викликало перші пожвавлені реакції експертів і породило перші версії. Згідно з початковими і наразі приблизними оцінками фахівців убивство відбулося не більше дванадцяти годин тому (найімовірніше, сім-вісім), годин п’ять із яких тіло пролежало у схованці, з чого неминуче випливало, що на місце знайдення воно потрапило вже мертвим. Убивство, отже, відбулося деінде.

Голову знайдено не було. Я й досі не знаю, чи її взагалі колись було знайдено.

12

Серед перших припущень не могло не виникнути таке. Зловмисник (а радше двоє чи навіть більша група) пізно вночі тягли безголове тіло в бік відомої кладки. Можливо, збирались якимось робом позбутись його чи надовше приховати на протилежному березі. Звідси версія, що вбивство, напевно, було вчинено десь на цьому боці річки. Немає жодного сенсу волочити таку специфічну ношу туди-сюди через кладку й назад. Утім щось перешкодило втілити задум до кінця. Можливо, тієї теплої літньої ночі кладкою сновигало в обидва боки забагато людей? Нічні гуляки, захмелілі роботяги, молодіжний актив? Це слід було перевірити. Дуже ймовірним видавалося, що засівши в темряві неподалік того місця в очікуванні сприятливого безлюддя, злочинці так і не зважилися продовжити запланований маршрут і з огляду на швидке розвиднення змушені були заштовхати нещасне тіло в тимчасову імпровізовану схованку. Можливо, наступної ночі вони мали туди повернутися і все-таки завершити розпочате? Отут би і влаштувати на них засідку! Слідчі, мабуть, і влаштували її, бо як же по-іншому. Проте шум, що його підняли мешканці найближчих околиць, як і тотальний переляк, що вилився у блискавичне поширення недоброї звістки, не могли ще першого дня не докотитися до вбивці та компанії. Жодних вилазок до фатального місця зауважено протягом наступних ночей не було.

13

Відрубування — воно ж відокремлення — голови від тулуба знавці вважають надзвичайно жорстоким зовні, але по суті своїй значно гуманнішим від багатьох інших різновидом страти. Обезголовлювати людину (якщо не брати до уваги вже згадуваний метод самогубства на залізничній колії) найкраще сокирою або мечем. Існує ще, звісно, ґільйотина, але в нашій історії цей ключовий винахід французького Просвітництва слід відкинути апріорі.

Хоч у нашій історії взагалі домінувала версія, що смерть аж ніяк не настала через відрубування голови. Тож і суперечки на тему «Мечем чи сокирою?», що все-таки вряди-годи в місті спалахували, попервах здавалися кволими й марґінальними.

Здебільшого вважалося, що голову відтяли вже трупові. При цьому міські пліткарі вхопилися за дуже ймовірний побутово-родинний кофлікт. Певній жінці начебто страх як кортіло позбутися свого чоловіка («Як — із таким членом?!» — кричали скептики), і в цьому їй начебто допомагав її злодюга-коханець. Нещасного вони зводили зі світу поступово, домішуючи йому до страви дедалі більші порції отрути (арсену?). Коли той урешті склеїв ласти, вони, згідно з наперед продуманим планом, мусили знищити тіло, розчинивши його в чані з концентрованою сірчаною кислотою. Жіночка начебто працювала на шкірзаводі (колишньому Марґошеса) й кислоту потаємно зносила звідти до потрібного місця протягом доволі тривалого часу з такою ж повільною методичністю, з якою досипала смертоносну речовину в чоловікову їжу. Особливо досвідчені знавці тут-таки уточнювали, що значно ефективнішою була б не сама лише сірчана кислота, а суміш її зі соляною: одна з них, мовляв, краще роз’їдає плоть, а друга кістки. Попередні обміри, однак, засвідчили, що чолов’яга банально завеликий для підготовленого чана. Щоб утиснути туди його атлетичне тіло, повністю при цьому втопивши в кислотній суміші, потрібно було це тіло вкоротити приблизно на голову. Додатковим плюсом такого рішення стало те, що зуби так чи сяк у жодній кислоті не розчиняються. Тим-то єдиним розв’язанням цієї халепи виявлялося відокремлення голови з її подальшим окремим похованням.

Ця версія невдовзі проросла цікавим відгалуженням. У ньому суть історії переказували так само, як і в головній версії, проте замість чана з кислотами виникала спеціальна, ледь не доменна піч. Отже, втрачав особливе значення шкірзавод, колишній Марґошеса. Виникала натомість якась підсвідома картина з натовпом, що затято волає: «Вогню! Вогню!» — чомусь посеред Ринку у Львові.

Паралельно почала набирати бали версія з протилежним фокусом родинного конфлікту. Сильною її стороною було врахування фактора члена, а точніше — виняткових розмірів чоловікового дітородного органа. Отже, не в жінки був коханець, а в її жертви коханка — і, можливо, навіть не одна, а всі дванадцять. Охоплена жагою праведної помсти, жінка найняла на базарі вправного рубача м’яса, чоловіка ж добряче споїла. Той начебто так і впав перед дверима хати, головою вклавшись — як навмисне для рубачевої зручності — на порозі, і захропів на всі заставки. Базарний рубач змахнув сокирою тільки раз, і хропіння вмить перейшло у хрипіння. Дальше знищення трупа мало відбуватися в описаний вище спосіб. Але замість розчинення в кислотах начебто планувалося занурення в балію з негашеним вапном. Останнього було хоч відбавляй, бо чолов’яга все життя гарував на будові. Чому ніхто з братанів-будівельників не зголошується щодо його зникнення, залишалося нез’ясованим.

Чому взагалі ніхто не зголошувався? Адже десь у когось неминуче мусили зауважити пропажу людини! Проте ніхто ніде не розпачав, не вив із розпуки, та навіть і не рюмсав тихцем.

Так почало циркулювати припущення про чужинця.

Надзвичайно елеґантною здавалася класична кримінальна версія — вбивство з метою пограбування. Жертвою начебто став іноземець, якийсь чи то голландець, чи бельгієць, а можливо, й американець. Потрапити до нашого міста, на той час зі стратегічних міркувань високої державної таємниці щільно закритого для