Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

7 серпня 1944 року Гайнріх Гімлер видав інструкцію, в якій наказав відтворити дивізію СС «Галичина». На початку вересня вона знову налічувала близько десяти тисяч чоловік. На межі вересня та жовтня дивізію перекинули до Словаччини, де вона придушувала повстання, яке спалахнуло в цій країні. Наприкінці січня 1945 року дивізія СС «Галичина» потрапила до Словенії. Там вона воювала з партизанами Тіто. Від 1 квітня дивізія вела важкі бої з Червоною Армією в районі австрійського міста Ґраца.

17 березня 1945 року німці погодилися на створення Українського Національного Комітету (УНК), який представляв українців у III Райху. Водночас було оголошено про формування підпорядкованої УНК Української Національної Армії (далі — УНА), до складу якої мали увійти всі українські підрозділи, що воювали на боці Німеччини. Головнокомандувачем УНА став генерал Павло Шандрук (до війни контрактовий офіцер Війська Польського, відзначений за участь у боях під час польської кампанії 1939 року хрестом найвищого польського військового ордена Virtuti Militari). Одразу ж після свого призначення він поспішив до дивізії СС «Галичина», щоб переформувати її в I Дивізію УНА. На ділі то була суто формальна процедура, але вона мала велике пропагандистське значення, позаяк знімала з вояків дивізії одіозне тавро СС.

7 травня 1945 року, отримавши звістку про остаточну поразку Німеччини, дивізія покинула лінію фронту, відірвавшись від радянських військ, і капітулювала перед англійцями та американцями. Її вояків розмістили в таборах у Італії. Зміна назви дивізії, той факт, що добровольці, які в ній служили, були до війни громадянами Польщі, врешті, втручання Ватикану, а можливо навіть генерала Андерса, врятували її від депортації до СРСР. У 1947 році колишнім воякам дивізії СС «Галичина» дозволили виїхати до Канади та Англії, де вони хутко влилися в життя української еміграції.

Польсько-український конфлікт на Люблінщині (1943–1944)

Бриґадефюрер СС Оділо Ґлобочник і його політика в Дистрикті Люблін

Люблінщина у зв’язку із периферійним розташуванням, а водночас добрими комунікаціями, була достоту ідеальним місцем для здійснення плану «остаточного розв’язання». Виконання цього завдання шеф СС Гайнріх Гімлер доручив своєму уповноваженому, уродженцеві австрійської Каринтії бриґадефюрерові СС Оділо Ґлобочнику. Цього фанатичного нациста, якого колеги по-дружньому називали «Глобусом», у 1939 році призначили командувачем СС і поліції в Дистрикті Люблін.

Ґлобочник від самого початку свого урядування мав амбіцію відіграти якомога більшу роль у німецьких планах «упорядкування світу». Тому він із ентузіазмом приступив до виконання нових обов’язків, створюючи табори смерті в Белжеці та Собіборі й концентраційний табір у Майданеку. З його ініціативи для здійснення Голокосту були створені спеціальні допоміжні підрозділи SS-Wachmannschaften, яких часто називають Trawnikimänner (себто, «людьми з Травників»), від назви села Травники, де відбувався вишкіл. Це формування спершу складалося з колишніх полонених червоноармійців, а в другому наборі також із українців із Люблінщини. Хоча, схоже, українці становили більшість особового складу, проте у цьому формуванні служили також представники інших націй. Вахмани СС із Травників (одним із них був Іван Дем’янюк, суд над яким тривав у 2009–2012 роках у Німеччині) увійшли пізніше до складу гарнізонів концентраційних таборів і таборів смерті, зокрема, Треблінки, Собібору, Аушвіцу, Маутгаузену, а також брали участь у придушенні повстання в Варшавському Гетто. Варто відзначити, що всі «українські есесівці», часто згадувані в розмаїтих працях про Голокост (а також вартові в таборі у Плашові, вбрані в чорні мундири, показані в знаменитому фільмі Список Шиндлера), належали власне до групи Trawnikimänner.

17 березня 1942 року в Любліні почалася операція «Райнгардт» (Aktion Reinhardt), тобто акція масового знищення євреїв у Генеральному губернаторстві. Більшість із них були замордовані в газових камерах Треблінки, Собібору та Белжеця, частину розстріляли. На межі 1941 та 1942 року Ґлобочник організував на Люблінщині криваву бійню, завдяки якій увійшов до історії як один із головних нацистських злочинців. На підлеглій йому території загинули близько двох мільйонів євреїв, а ще раніше така ж доля спіткала сотні тисяч радянських бранців, замучених голодом у таборах для військовополонених у Дембліні, Холмі, Замості тощо. Побічним наслідком цих винищувальних операцій стало виникнення різних партизанських груп. Скажімо, на Підляшші постали партизанські загони, сформовані з радянських бранців, котрі втекли з таборів і користувалися підтримкою місцевих комуністів. У березні 1942 року до них приєдналися євреї, котрі шукали порятунку від Голокосту. У квітні й травні німці, намагаючись знищити в зародку цей партизанський рух, провели низку пацифікацій, безжально вбиваючи усіх виявлених бранців і євреїв, а також українських і польських селян, звинувачених у їх переховуванні.

Проте для Ґлобочника то був тільки початок втілення нацистських планів. Ще в 1941 році під час візиту Гімлера на Люблінщину він розписав перед ним образ швидкої германізації Замостянщини. Гімлер затвердив план, надаючи водночас Ґлобочникові відповідні повноваження. Виселення мали стати частиною так званого Генерального Плану Схід (Generalplan Ost), який передбачав створення упродовж кількох десятиліть валу з німецьких переселенців на Сході, в тому числі германізацію всього Генерального губернаторства. План Ґлобочника окреслював виселення поляків із повіту Замостя та оселення замість них фольксдойчів із Боснії, Румунії, Словенії й інших країн.

У межах цієї операції також передбачалося проведення так званої «Ukraineaktion» («української операції»). Згідно з її засновками, було вирішено вигнати поляків із частини Грубешівського та Білґорайського повітів, а на їхнє місце перемістити українців, попередньо виселених із повіту Замостя. Це дозволило б створити «захисний пояс навколо німецької поселенської зони», який прикривав би німців від ударів польських партизанів, дислокованих у білґорайських лісах. Нацисти передбачали, і як з’ясувалося, слушно, що польський гнів впаде передусім на голови переселених українців.

Депортоване польське населення вивозили до концентраційних таборів, на роботу до Німеччини або до інших повітів ГГ. На конфісковані садиби та майно вирішено було видавати розписки, але вони не давали гарантії отримання відшкодувань. Ґлобочник сформулював це таким чином: «У майбутньому буде вирішено, чи взагалі бодай коли їм повернуть їхню власність у Бразилії або на Далекому Сході»[245]. Пробне виселення кількох сіл німці влаштували вже восени 1941 року, але допіру 27 листопада 1942 року почалася головна німецька переселенська акція, яка до кінця грудня охопила шістдесят сіл, де мешкали тридцять чотири тисячі чоловік. Натомість 15 січня 1943 року розпочалася «Ukraineaktion». Перші депортації охопили села Грубешівського повіту. Із 14 739 поляків упіймали тільки 5 578 осіб, іншим вдалося втекти і частково поповнити лави партизанів. Однак, уже в лютому переселенська акція поволі закінчилася, й