Читати книгу - "Американська пастораль"

залишився там назавжди. Буддійський чернець, який незворушно вчинив акт самоспалення, прийняв його свідомо, але й наче під наркозом. І ще в телебаченні, яке в найменших подробицях подало цю людську офіру. Якби був увімкнений інший канал, чи телевізор вимкнений, або зламаний, якби їх не було тоді вдома, то й Меррі не побачила б того, чого бачити не можна, і не вчинила б те, чого не можна чинити. Так, це єдине пояснення. «Ці т-т-тихі люди, — повторювала вона, поки Швед пригортав до себе довгоногу одинадцятирічну дівчинку, взявши її собі на руки, і тихо погойдувався разом із нею — вперед-назад, вперед-назад. — Ці т-т-тихі люди…» Спершу це її так налякало, що вона навіть плакати не могла, а лише повторювала знову й знову ці три слова. І тільки згодом, ідучи вже спати, раптом з криком зірвалася, пробігла через коридор у їхню спальню й попросилася — чого вже не робила з п’яти літ — до них у ліжко і врешті-решт почала виплескувати всі страшні думки. Вони не вимикали у спальні світло і, не перебиваючи, слухали, як вона говорить і говорить, сидячи між ними в ліжку, говорить доти, поки в ній не лишилося слів, які вселяли в неї жах чи наганяли паніку. Коли вона заснула, вже по третій, світло горіло далі; вона не дозволила вимкнути лампу, але хоч виговорилась і виплакалася так, що задрімала, втомлена. «Н-н-невже, аби люди задумалися, т-т-треба спалювати себе на вогнищі та с-с-стати мокрою калюжею? Всім байдуже? Ні в кого не залишилося совісті? Н-н-невже ні в кого в ц-ц-цілому світі не залишилося совісті?» Вимовивши слово «совість», вона знову починала плакати.

Що вони могли їй сказати? Як могли їй відповісти? «Так, люди мають совість, багато людей її мають, але, як це не гірко, бувають і люди без совісті. Тобі, Меррі, пощастило, ти напрочуд совісна. І просто диво, що у твої літа в тебе стільки совісті. Ми горді з того, що в нашої доньки стільки совісті, що вона бентежиться загальним благом і бере до серця чуже горе…»

Цілий тиждень вона не могла спати одна у себе в кімнаті. Швед уважно перечитував газети, вишукуючи там пояснення чернечого вчинку. Він витікав з дій президента Південного В’єтнаму генерала Зьєма, з корупції, виборів, складних регіональних і політичних протиріч, ба навіть із самої природи буддизму… Але для Меррі це було в першу чергу крайнім заходом, на який доводиться йти добрим людям у світі, де переважна більшість люду геть-чисто позбавлена совісті.

Тільки-но дівчинка так-сяк вернулася до тями після сцени самоспалення того старенького буддійського ченця з Південного В’єтнаму, тільки-но змогла спати у своїй кімнаті сама і без світла, не зриваючись двічі-тричі за ніч, як усе повторилося знову: другий чернець у В’єтнамі вчинив самоспалення. Потім третій, четвертий… І коли закрутилося, Швед ясно зрозумів, що він уже не в змозі відгороджувати Меррі від телевізора. Якщо дівчинка пропускала репортаж про самоспалення у вечірніх новинах, то вставала раніше й дивилася перед школою в новинах ранкових. І як було покласти цьому край? Навіщо вона знову й знову витріщалася в екран, ніби збиралася дивитись нескінченно? Так, Швед хотів, щоб вона заспокоїлась, але ж не до такої міри. Чи, може, вона просто намагалася осягнути суть цього? Опанувати свій страх перед цим? Чи намагалася збагнути, як воно — зважитися на такий крок? Чи бачила на місці тих ченців себе? Не відривалася від телевізора від страху, чи тому, що це її заводило? Найбільшу тривогу й острах викликало припущення, що це вже цікавість, яка перемагає страх, і незабаром він теж був утягнутий у нескінченні спостереження, щоправда, не за самоспаленнями у В’єтнамі, а за змінами, які відбувалися в одинадцятирічній доньці. Він завжди пишався допитливістю, яку ще змалку проявляла його дівчинка, але тепер його не дуже тішило її бажання так докладно розбиратися в таких речах.

Хіба не гріх — накласти на себе руки? Як інші можуть просто стояти й дивитися? Чому вони його не зупиняють? Чому не гасять полум’я? Стоять і дивляться, як інші роблять телехроніку. Вони хочуть, щоб це показали по телевізору. Де їхня мораль? І що з мораллю тих телевізійників, котрі знімають? Чи не на ці запитання вона намагалася відповісти? Чи були вони невід’ємною частиною її інтелектуального розвитку? Швед не знав. Вона дивилася у повній тиші, така ж нерухома, як і чернець у центрі полум’я, й після того так само мовчала. Навіть якщо він розмовляв із нею, розпитував про щось, вона просто сиділа перед телевізором, втупившись не в мерехтливий екран, а десь углиб себе — всередину, де, за теорією, все сходиться в єдине ціле й де немає суперечностей, де все, чого вона не знала, спричиняло колосальне зрушення, а все зафіксоване уже нікуди не дівалося…

Швед не знав, як спинити її, але шукав шляхів відволікти її, примусити не думати про божевілля, що коїлося в іншій половині світу з причин, котрі ніяк не стосувалися ні її, ні її сім’ї: брав її з собою вечорами на гольф, зводив на пару ігор «Нью-Йорк Янкіз», якось узяв її та Дон в коротку подорож на фабрику в Пуерто-Рико, і після тижня там, на морі біля Понсе, її нарешті відпустило, але то не була заслуга Шведа. Річ була в самоспаленнях — вони припинилися. П’ять, шість, сім епізодів — і як відрізало. А Меррі знову стала колишньою Меррі, жила тим, що стосувалося її й відповідало її віку.

Коли президент Південного В’єтнаму, Зьєм, проти якого виступали ченці-мученики, за кілька місяців потому був убитий (як припустили в недільному випуску Сі-Бі-Ес, убитий ЦРУ, яке й привело його до влади), Меррі начебто пропустила цю звістку повз вуха, а Швед нічого їй не став казати. На той час такої країни, як В’єтнам, для Меррі нібито й не існувало, та й раніше вона була для дівчинки якоюсь неймовірною тмутараканню, у декораціях якої відбувалося жахливе теледійство, котре так вразило її надміру чутливу одинадцятилітню душу.

Потім, виступаючи проти політики уряду, вона й словом не згадувала про мучеництво буддійських ченців. Схоже, трагічні події 1963 року нічого спільного не мали з бурхливим протестом, який вибухнув 1968 року і вилився в ненависть до імперіалістської політики капіталістичної Америки до селян, котрі боролися за національне визволення… І все ж під час денних та нічних роздумів батько завзято переконував себе, що це пояснення — єдиноможливе; інших, бодай приблизно рівних за мірою жаху і шоку,