Читати книгу - "Американська пастораль"

Те саме промовляв з газетних шпальт і телеекранів батько зниклої римрокської підривниці. Ми любимо тебе і хочемо допомогти. «Відповідаючи на запитання, чи він “добре лагодив” з дочкою, батько дівчини, що підірвала “грецький” дім, відповідав, — не менш правдиво й не менше гірко, як батько римрокської підривниці, якого запитали про те саме: “Як батьки, ми змушені сказати «ні», останнім часом не лагодили”. Судячи зі слів цього батька, його дочка боролася за те саме, що й Меррі, яка, сидячи за родинним столом, звинувачувала батьків в егоїзмі та в тому, що вони живуть, як буржуа, і проголошувала сенсом свого існування боротьбу за “зміну соціальної системи та передачу влади в руки дев’яноста відсотків населення, в цей момент позбавленого впливу на політичне та економічне життя країни”».

Батько другої зниклої дівчини йшов на контакт, за словами поліції, «вкрай неохоче». Він обмежився кількома словами: «Я не маю жодної інформації про її місцезнаходження». І батько римрокської підривниці вірить йому, і дуже добре розуміє його намагання від усіх відгородитися, краще за всіх інших батьків Америки відчуває всю важкість горя, що криється за апатичним формулюванням: «я не маю ніякої інформації про її місцезнаходження». Якби з ним не сталося того самого, він, найвірогідніше, купився б на цю маску з міцно стиснутими губами. Але він знає істину: ці безпорадні, як і він, батьки день і ніч борсаються, борсаються, марно намагаючись знайти адекватне пояснення.

Третє тіло, знайдене в руїнах «грецького» будинку, — тіло дорослого чоловіка. Потім, через тиждень, в газетах друкують повідомлення, зроблене, як запевняв журналіст, матір’ю другої зниклої дівчини, й це повідомлення змиває його співчуття до батьків кожної з дівчат. Відповідаючи на запитання про дочку, мати каже: «Ми знаємо, що вона в безпеці».

Їхня дочка відправила на той світ трьох людей, але вони знають, що вона в безпеці, тоді як його дочка, чия причетність до вбивства ще вилами по воді писана, яку просто використали ті радикальні покидьки на кшталт нью-йоркських багатіїв-підривників, підставивши цілком невинну дівчину, — вона, його дочка, бозна-де. Що він має з ними спільного? Його дочка такого не робила. І в підриві Гемліна вона винна не більше, аніж у вибухах у Пентаґоні. Від 1968 року по всій Америці вибухнула не одна тисяча бомб, і дочка його не має стосунку до жодної з них. Звідки він знає це? Звідки й Дон. Дон упевнена в цьому. Бо якби їхня дочка справді збиралася це зробити, вона б не торохтіла на всю школу, що містечко Олд-Римрок на порозі серйозного потрясіння. Якби вона щось таке затівала, то мовчала б як риба.

Минають п’ять років — п’ять років пошуків пояснення, повернення до всіх обставин, що впливали на неї, формували її, до всіх людей та подій, і ніщо не підказує шляхів, що привели її до бомби, поки раптом він не згадує про буддійських ченців, про самоспалення буддійських ченців… Авжеж, тоді їй було десять років, може, одинадцять, і за роки, що минули відтоді, мільйон різних подій сталися з нею, і з ними, і зі світом загалом. Її страх не минав тоді тижнями, вона то ридала, згадуючи бачене на екрані в той вечір, то починала розмову про це, прокидаючись серед ночі від сну, бо і вві сні було те саме. Воно не відпускало її, йшло за нею по п’ятах. І крім того, пригадуючи, як вона сиділа там, у кімнаті, після вечері, з татом і мамою, і краєм ока стежила за новинами, як і всі в цій країні, геть не готова до того, що зараз коїться, і раптом загледіла, як ченця охоплює полум’я, він лиш утверджується в думці, що тут і криється першопричина всього, що станеться потім.

Це було 1962 чи 1963 року, незадовго до вбивства Кеннеді, ще до того, як набрала силу війна у В’єтнамі, коли практично всім здавалося, що Америка має найменший стосунок до тих далеких подій. Ченцеві, який вчинив це, було за сімдесят: худий, з поголеною головою, шафранова тога. Випрямивши спину і схрестивши ноги, він велично сидів серед порожньої вулиці десь у Південному В’єтнамі, а перед ним стояв натовп ченців, які прийшли поглянути на це як на якийсь релігійний ритуал. Чернець відкоркував велику пластмасову каністру, облив себе чи то бензином, чи то гасом, що був у ній, полив асфальт навколо себе. Відтак він черконув сірником і опинився в кільці танцюючих вогненних омахів.

Інколи в цирку виступають такі пожирачі вогню, що викликають у глядачів відчуття, ніби полум’я виривається в них із рота, а тут, на вулиці якогось міста у Південному В’єтнамі, цей бритоголовий чернець якимось чином створював ілюзію, ніби це не полум’я охоплює його з усіх боків і лиже, а він стріляє навсібіч вогненними омахами, не тільки видуваючи їх із рота, а й продукуючи їх обличчям, черепом, грудьми, ногами, животом. Залишаючись абсолютно нерухомим і жодним чином не підтверджуючи зовні, що він дійсно у вогні, не рухаючи жодним м’язом і вже, зрозуміло, не видаючи ані звуку, він спершу сприймався як циркач, котрий виконує хитрий трюк, і скидався не стільки на охопленого полум’ям ченця, скільки на ченця, котрий без жодної загрози для свого життя підпалює повітря довкола себе. Поза, у якій він застиг, не змінилася анітрохи; це була поза людини, яка перебуває в якомусь далекому, іншому просторі, звільнившись від самої себе; людини, яка служить потойбічним цілям, почувається зв’язною ланкою з вищими сферами; недосяжної для чуттів і жодним чином не пов’язаної з тим, що коїться з нею на очах усього світу. Ні криків, ні корчів, саме втілення спокою в самому серці палаючого вогнища — жодних тобі ознак болю, які могли б зафіксувати оператори, що знімали його, зате прямий вплив болю на Меррі, Шведа, Дон, нажахано завмерлих у своїй вітальні. В їхній дім уривається кільце вогню, знерухомілий чернець, чия плоть раптом тече струмками, тоді повільно хилиться і завалюється; вриваються й інші ченці, які нечуло сидять уздовж бордюру, дехто — стуливши долоні в традиційному знаку єднання та спокою; сюди, просто до них на Аркадія-Гілл-роуд, вривається обгоріле чорне тіло, яке лежить десь там, просто посеред порожньої вулиці.

Так ось у чому була річ. У їхній дім зайшов чернець і