Читати книгу - "Випробування невинуватістю"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Де вона була, коли зомліла?
– Зі мною… Вона вийшла з дому та прямувала мені назустріч. Потім просто впала.
– Упала, чи не так? Так, вона впала, – похмуро кинув Дональд Крейґ. Він швидко підступив до телефона. – Я мушу викликати швидку допомогу, – повідомив він, – негайно.
– Швидку допомогу?
Кірстен і Мікі витріщилися на нього. Мері нібито нічого й не чула.
– Так, – Дональд сердито набирав номер. – Ця дівчина не знепритомніла, – пояснив він. – Її закололи. Чуєте? Вдарили ножем у спину. Ми повинні негайно доправити її до лікарні.
Розділ двадцять третій
I
У готельному номері Артур Калґарі знову й знову перечитував свої нотатки.
Час від часу він кивав головою.
Так… Він рухався в правильний бік. Він припустився помилки, зосередившись лише на місіс Арґайл. У дев’яти випадках із десяти це було б правильним. Але зараз ішлося про той десятий випадок.
Він постійно відчував дію якогось невідомого фактора. Виокремивши й ідентифікувавши цей фактор, він розкрив би справу… У цій справі йому не давала спокою мертва жінка. Проте тепер зрозумів, що мертва жінка не була важливою. Тут могла би бути будь-яка інша жертва.
Він змінив точку зору, повернувся назад, до тієї миті, коли все це почалося. Одначе тепер перевів фокус уваги на Джеко.
Не просто на Джеко як на молодого чоловіка, несправедливо засудженого за злочин, якого він не скоював, а на Джеко як на людину. Чи був Джеко, за висловленням старого кальвіністського вчення, «посудиною, призначеною для знищення»? Йому дали шанс у житті, хіба не так? Доктор Макмастер вважав, що він належав до тих, хто народився, щоб помилятися. Жодне оточення не могло б допомогти йому чи врятувати. Цікаво, чи це правда? Лео Арґайл згадував про нього із поблажливістю, із жалістю. Як він його назвав? «Одна з помилок природи». Він поділяє сучасний психологічний підхід. Інвалід, а не злочинець. Що сказала Естер? «Джеко завжди був жахливою людиною!» Проста, дитяча заява. А що говорила Кірстен Ліндстром? Що Джеко не був хорошою людиною! Саме так. Не ангел! Тіна зізналась: «Я ніколи його не любила та не довіряла йому». Загалом вони ж усі між собою погоджувалися? Тільки його вдова мала зовсім інакший погляд щодо нього. Морін Клеґґ мала власну думку про Джеко: вона змарнувала час на нього. Вона підпала під вплив його шарму та не могла йому цього подарувати. Тепер, вийшовши заміж, вона поділяє бачення свого чоловіка, тож надала Калґарі конкретну інформацію про певні сумнівні угоди Джеко та методи, за допомогою яких він здобував гроші. Гроші…
У втомленій голові Артура Калґарі це слово ніби спалахнуло й затанцювало гігантськими літерами. Гроші! Гроші! Гроші! «Як лейтмотив опери», – подумав він. Гроші місіс Арґайл! Гроші, вкладені в трастовий фонд! Гроші зі щорічної ренти! Гроші, залишені її чоловікові! Гроші, отримані з банку! Гроші в шухляді комода! Естер, яка бігла без грошей до машини й отримала два фунти від Кірстен Ліндстром. Гроші, знайдені в Джеко, гроші, котрі, як він присягався, дала йому його мати.
Це все утворювало один візерунок, візерунок із несуттєвих деталей про гроші.
І, звісно, у цьому візерункові проступав той невідомий фактор.
Він подивився на годинник. Час зателефонувати Естер. Він узяв телефон і назвав номер.
Нарешті почув чіткий, трохи дитячий голос.
– Естер, із вами все гаразд?
– А, так, зі мною все добре.
Йому знадобилася мить або дві, щоб зрозуміти, на чому вона наголошувала. Потім у нього вихопилось:
– Що сталося?
– Філіпа вбили.
– Філіпа! Філіпа Дюрранта?
У Калґарі не вкладалось це в голові.
– Так. І Тіна. Та принаймні вона ще не мертва. У лікарні.
– Розкажіть мені, – звелів він.
Вона все йому розповіла. Він питав і перепитував, поки не отримав усі факти.
Потім похмуро промовив:
– Тримайтеся, Естер, я їду. Я буду у вас, – він глянув на годинник, – через годину. Мені треба зустрітися з комісаром Г’юїшем.
II
– Докторе Калґарі, що саме ви хочете знати? – уточнив комісар Г’юїш, але перед тим, як Калґарі встиг хоч щось відповісти, на його столі озвався телефон. Інспектор підняв слухавку. – Так. Так, я слухаю. Секундочку.
Він підсунув до себе аркуш паперу, взяв ручку та налаштувався писати.
– Так. Продовжуйте. Так. – Він писав. – Що? Як правильно записати останнє слово? О, розумію. Так, поки що це нелогічно. Так. Щось іще? Правильно. Дякую. – Він поклав трубку. – Це з лікарні, – повідомив він.
– Тіна? – запитав Калґарі.
Інспектор кивнув.
– Кілька хвилин тому вона опритомніла.
– Вона щось казала? – знову запитав Калґарі.
– Докторе Калґарі, я не розумію, чому повинен щось вам розповідати.
– Я прошу вас розповісти мені, – відповів Калґарі, – оскільки, гадаю, зможу допомогти вам у цій справі.
Г’юїш замислено подивився на нього.
– Докторе Калґарі, ви часом не сприймаєте це надто особисто? – поцікавився він.
– Так, саме так. Розумієте, я почуваюся відповідальним за перегляд цієї справи. Я навіть почуваюся відповідальним за ці дві трагедії. Дівчина житиме?
– Сподіваються, що так, – відповів Г’юїш. – Лезо ножа не зачепило серця, проте всяке може бути. Він похитав головою. – У тому й проблема, – мовив він. – Люди не вірять, що вбивці небезпечні. Це дивно звучить, але так воно і є. Усі вони знали, що вбивця серед них. Тож повинні були відразу розповісти нам усе, що їм відомо. Єдиний спосіб убезпечитися від убивці (якщо він серед вас) – це відразу розповісти все поліції. Та вони цього не зробили. Вони щось від мене приховували. Філіп Дюррант був гарним хлопцем – розумним, але вважав це свого роду грою. Він почав нишпорити й розкладати пастки. І на щось натрапив, або думав, що на щось натрапив. І ще хтось подумав, що він на щось натрапив. Підсумок: мені телефонують, що він мертвий, заколотий ножем у потилицю. Ось що стається, коли гратися з убивством і не розуміти небезпеки. – Він замовк і відкашлявся.
– А дівчина? – запитав Калґарі.
– Дівчина щось знала, – продовжив Г’юїш. – Щось, про що не хотіла говорити. Я так припускаю, – додав він, – вона закохана в того хлопця.
– Ви про Мікі?
Г’юїш кивнув.
– Так. Мікі нібито теж її кохав. Але кохати когось – іще не означає не збожеволіти від страху. Хай би що вона не знала, це, ймовірно, виявилося смертоноснішим, ніж вона могла собі уявити. Ось чому, знайшовши Дюрранта мертвим, вона побігла просто в руки Мікі, а він скористався шансом і зарізав її.
– Комісаре Г’юїш, це тільки ваші здогадки, так?
– Докторе Калґарі, це не зовсім здогадки. У його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Випробування невинуватістю», після закриття браузера.