Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

Гетьманувати «за» чи «проти» царя?

Чи стояла така дилема перед Виговським?

Порушивши передсмертну волю Богдана Хмельницького та прийшовши ось у такий спосіб до влади, Іван Виговський у своїх перших кроках на гетьманстві намагався акцентовано послідовно продовжувати курс попередника. Передовсім це зримо проявлялось у сфері зовнішньої політики. Так само як і Хмельницький, Виговський визнає тут своїм пріоритетом раднотський курс, що втілилось у зміцнення взаємин з членами антипольської коаліції — Швецією, Трансільванією, Бранденбургом. У контексті такої політики в середині серпня Виговський підписує союзницьку декларацію з трансільванським князем, а наприкінці жовтня укладає угоду зі шведським королем.

Усіма наявними засобами Виговський намагається продовжити курс попередника й в стосунках з царем. Первісно, як видно з його заяв, він розраховував прийти до булави українського правителя не всупереч, а за допомогою царського уряду. Саме про це він говорив влітку 1657 р. послові трансільванського князя Ференцу Шебеші. Зокрема, тоді ще претендент на гетьманство ділився з послом конфіденційною інформацією стосовно того, що цар обіцяв йому віддати Україну в його руки, «щоб він нею розпоряджався».

Досить виразно простежується наступництво зовнішньополітичного курсу гетьманського уряду Виговського й в стосунках з Кримом і Туреччиною. Зокрема, розвиваючи ініціативи попередника, у другій половині вересня гетьман відправляє до Бахчисарая лист, де зобов'язується виконувати взяті Хмельницьким зобов'язання щодо відновлення українсько-кримської приязні. І саме тоді забороняє запорозьким козакам виходити з Січі на Чорне море, аби не провокувати конфлікт з турками й татарами.

Абсолютно безпідставними виглядають і твердження тих істориків, котрі переконують нас, що вже з перших днів свого гетьманування Виговський став на шлях пошуку порозуміння з Варшавою, зламавши тим самим курс свого попередника в цій царині. Уже згаданий вище посол трансільванського князя доносив з Чигирина, що новий український правитель «хоче залишитися царським підданим і хоче завоювати для царя Польщу». Отож і приїзд до Чигирина в серпні 1657 р. посла Яна II Казимира С. К. Беневського з метою відриву України від Москви завершився провалом.

Проте цілий комплекс об'єктивних і суб'єктивних чинників, що з осені 1657 р. стали визначати ситуацію в козацькій Україні та на її кордонах, урешті-решт змусили Виговського внести принципові корективи в зовнішню та внутрішню політику держави, яку йому випало очолити. Перший сигнал стосовно необхідності пошуку нових зовнішньополітичних комбінацій поступив з Москви, звідки впродовж серпня — першої половини жовтня до Чигирина один за другим прибувають декілька царських посольств з вимогами обмежити гетьманські повноваження на користь московського монарха як попередню умову для визнання Олексієм Михайловичем правомочності гетьманського обрання Виговського.

Сигнал із Білокам'яної був, можливо, найбільш виразною, але не єдиною спонукою для Виговського в зміні напрямків зовнішньої політики Гетьманату. Крім тривожних новин з Північного Сходу, значне занепокоєння викликали також повідомлення, що надходили з Заходу та Півдня. Зокрема, провал походу раднотських союзників до Польщі влітку 1657 р. суттєво підірвав політичну єдність коаліції. Трансільванський князь Д'єрдь II Ракоці, зазнавши значних втрат, був змушений підписати принизливий для себе мир із королем і вийти з коаліції. Слідом за цим електор бранденбурзький курфюрст Фрідріх Вільгельм, зваблений політичними поступками польського короля, пішов ще далі — перейшов з табору союзників Швеції до її противників. А крім того, по смерті «некоронованого монарха» Великого князівства Литовського гетьмана Януша Радзивілла литовські протестанти почали стрімко втрачати політичну вагу в країні й вже не могли, як раніше, бути впливовим союзником шведського короля. За таких умов Карл X Ґустав втратив інтерес і до України, спрямував усі свої зусилля на відновлення власних владних позицій на північному побережжі Європи.

Не менше непокоїли українського гетьмана й новини, що надходили з Півдня. Кримський хан Мехмед IV Ґерай, довідавшись про кризу в українсько-російських стосунках, на початку грудня 1657 р. закликав Яна II Казимира «знести козаків», оскільки, як був переконаний, для цього «зараз є час і погода — між ними і Москвою дуже тяжкі стосунки і сваряться між собою». Водночас хан переконував і Мехмеда IV спрямувати війська, що були зосереджені на той час поблизу Адріанополя, не в Албанію проти венеціанців, а в Україну проти козаків. Причому, як видно з листа архієпископа Паїсія до царя від 8 жовтня, аргументи Мехмеда IV Ґерая бралися до уваги в надбосфорській столиці й оточення султана реально готувалося до вторгнення в Україну. Зокрема, владика був переконаний, що країну козаків буде знищено, якщо православний монарх не надасть їм допомоги.

Тим часом з дипломатичного листування Виговського з царським урядом випливає, що ця допомога, як, власне, і визнання правомочності гетьманського обрання, пов'язувалася російською стороною з поступками у справі обмеження суверенітету гетьманського уряду на користь царя. Поведінка царських послів в Україні свідчила про те, що Москві на чолі Війська Запорозького потрібен такий гетьман, якого, за влучним висловом самого Івана Остаповича, можна було, «взявши за хохол, за собою водити». Зважаючи ж на надто великі політичні апетити московитів та відчуваючи за собою серйозну підтримку старшини, претендент відмовився від будь-яких поступок, задекларувавши намір продовжувати політику свого попередника.

Не бажаючи бути маріонеткою в руках бояр і воєвод царя, у жовтні Виговський скликає в Корсуні Генеральну раду. Змалювавши плани російської влади, гетьман ефектно зрікається влади й кладе перед учасниками ради булаву. Зараз важко встановити, наскільки він був щирим у своєму зреченні. Швидше за все, це був лише вдалий політичний хід. Його правильність підтвердив подальший розвиток подій. Козацтво не тільки повернуло йому гетьманські клейноди, а й висловило повну довіру його політичному курсу та присяглося підтримувати його акції, спрямовані проти зазіхань царських воєвод. Аби схилити на свій бік якомога більше впливової козацької еліти, Виговський на раді заявляє про свою готовність переглянути принципові засади функціонування системи політичної влади Гетьманату, добровільно поступившись цілим рядом своїх повноважень козацькій старшині й утвердивши тим самим повноцінну республіканську владну модель, суттєво порушену авторитарними методами правління Хмельницького.

Несподівані політичні ходи гетьмана забезпечили зміцнення його позицій. Отримавши повідомлення про одностайну підтримку Виговського учасниками Корсунської ради, царський уряд вперше офіційно визнає гетьманські повноваження Виговського та заявляє про відсутність намірів ревізувати характер українсько-російських відносин.

Протигетьманська опозиція в Україні та Москва: взаємодія заради чого?

Але здобута в Корсуні політична перемога в результаті для