Читати книгу - "Пісня Соломона"

Наступного разу друзі зустрілися в неділю на магістралі N 6, далеко від негритянської частини міста. При дорозі простягалися майданчики з старими автами, стояли молочні крамнички та ятки з гамбургерами. Цього ранку не було клієнтів. Лише коли-не-коли гуркіт автомобільного двигуна порушував могильну тишу на майданчиках, де рядами, наче надгробки, вишикувались авта.

Й у тій важливій розмові, в якій Гітара відкрив свою таємницю, і потім, у кількох принагідних балачках, Дояр ніяк не міг здобутися на дуже дражливе запитання: «Чи ти вже?..» Навіть подумки було страшенно важко сформулювати це запитання, а що вже допіру поставити його вголос. Гітара приголомшив приятеля. «Сім днів» — це насправжки, це жахітливо. І небезпечно. Братчики ніколи не обговорюють між собою подробиць, тож Дояр знав: станеш розпитувати — приятель спохмурніє, ще глухіше замкнеться в собі. Однак питання висіло в повітрі. «Чи ти вже вбив? Справді вбив когось?» Як старигани з Десятої вулиці, Дояр купував тепер ранішні й вечірні газети, і негритянський двотижневик. І нервово, шарпано вишуковував повідомлення про безглузді, безпідставні вбивства. Натрапивши на таке повідомлення, Дояр доти завертав собі ним голову, доки знаходився підозрюваний. І тоді залишалося з’ясувати, білий він чи чорний, білого чи чорного вбив.

«Чи ти вже?..» Дояр почувався, як кільканадцятилітнє дівча, що переймається незайманістю своєї подруги — подруги, яка раптом змінила вигляд і поведінку, стала окремішньою, далекою, чужою. «Чи ти вже?.. Чи спізнав щось дивовижне та звичайне заразом, чого я не звідав? Чи знаєш тепер, як воно — ризикувати своїм одним-єдиним «я»? Як ти почувався? Чи не страшно було тобі? Чи змінило воно тебе? А якби я на це пішов, то чи змінився б?»

Мабуть, колись і вистачить духу поставити такі запитання, але не сьогодні, коли все нагадує давні добрі часи. Коли доводиться разом іти на ризик, як було багато років тому. Тоді дванадцятилітній Дояр і сімнадцятилітній Гітара бундючилися, випинали груди, недбало опиралися на дерева чи стіни, ходили перевальцем, лазили по місті, шукаючи нагоди як не побитися, то хоч налякати когось: хлопців, дівчат, собак, голубів, бабусь, учителів, п’яниць, продавців морозива чи лахмітникових коней. Коли таланило домогтися свого, хлопці пускалися навтікача, душачись зо сміху. А коли ні, коли хтось позбиткувався з них, погордував ними, прогнав їх, друзі матіркували й лихословили, поки висихали долоні, спітнілі від збентеження. Тепер, у дорослому віці, рідше траплялося нагнати страху як не комусь, то хоч собі, однак це почуття не втратило гостроти. Панування, здобуте й утримуване завдяки страху, завжди найсолодше. Тільки не над жінками. Друзі воліли здобувати їх чарівливістю, а втримувати — байдужістю.

Так, сьогодні все було ніби колись, і Дояр не хотів зіпсувати цього дня.

І ще одне. Гітара добровільно й завзято віддався справі свого життя й поринув в атмосферу жахіть, від яких застигає кров у жилах. Дояр не потребував такої гостроти, йому вистачало бути поруч із кимсь, що викликає страх. Батько, Пілат, Гітара. Тягнувся до кожного з них, заздрий на їхню безстрашність. Навіть на Агарину, хоч ця жінка була вже не пострахом, а звичайнісінькою дурепою, що хотіла не так Дояревої смерти, як його прихильности. Гітара й досі викликав відчуття смертельної небезпеки й балансування на лезі ножа. Тож Дояр втаємничив його у свої плани не тільки задля допомоги. Головно тому, що цій пригоді бракувало гостроти й небезпеки. Разом з Гітарою можна було і страху зазнати, і непогану забаву мати.

Приятелі повільно йшли вздовж магістралі N 6, час від часу зупиняючись і розглядаючи автомашини. Жестикулювали, підкепковували один з одного й обговорювали, як пограбувати халупу, де, як висловився Гітара, «немає ані вікна, ані дверей із замком».

— Зате там є люди, — стояв на своєму Дояр. — Їх три. Й усі несповна розуму.

— Це жінки.

— Божевільні жінки.

— Це жінки.

— Ти, Гітаро, забуваєш про те, як здобула це золото Пілат. Чекала слушної нагоди три дні в печері з мерцем. Було їй тоді лише дванадцять років. Якщо вона спромоглася на таке тоді, то на що вона, майже сімдесятилітня, здатна тепер?

— А ми доб’ємося свого не силою, а хитрістю.

— Гаразд. Скажи мені, як їх виманити з дому.

— Що ж, подумаємо, як це зробити.

Гітара спинився, щоб почухати спину об телефонного стовпа. Заплющив очі — чи полегшу відчув, а чи для того, щоб краще зосередитися. Його приятель задивився в небо, сподіваючись натхнення. Понад зужиткованими автівками, на даху довгої приземкуватої будівлі — контори Нельсона Б’юїка, сидів білий павич. Дояр уже був подумав, що це сон наяву, який завжди снився, коли нерішучість стикалася з дійсністю, але Гітара розплющив очі та мовив:

— Отуди к бісу! Звідки він тут узявся?

Дояреві відлягло від серця.

— Напевно, втік із зоопарку.

— З цього задрипаного зоопарку? Там нічого нема, крім двох облізлих мавп і кількох змій.

— То звідки тоді, якщо не з зоопарку?

— А дідько його знає.

— Глянь, вона злітає долу, — втішився Дояр. Завжди відчував нестримну радість з усього, що може літати. — Поганенько літає, але подивися на її хвіст.

— Його хвіст.

— Що?

— Його хвіст. Це він. Тільки самці мають такі великі барвисті хвостяри. От розсучий син! Диви-но на нього.

Павич розпустив хвоста.

— Ходімо, Дояре. Впіймаємо його.

Гітара кинувся бігцем до огорожі.

— Навіщо? — спитав Дояр, біжучи за приятелем. — Що робитимемо з ним, коли впіймаємо?

— З’їмо! — крикнув Гітара. Легко перескочив через огорожу з труб і, схиливши голову набік, став здалеку, колами підходити до птаха. Той бундючно походжав навколо сіро-блакитного «Б’юїка». Складений хвіст волочився за ним по жорстві. Два приятелі спинились і спостерігали за павичем.

— А чому він літає гірше, ніж курка? — спитав Дояр.

— Завеликий хвіст. Вся ця краса тягне птаха додолу. Так само, як і марнослав’я. А хто б зумів літати з отаким непотребом? Якщо хочеш літати, позбудься всього зайвого лайна — баласту.

Павич вискочив на капот «Б’юїка» і ще раз розпустив хвоста. Затьмарив собою блискучий автомобіль.

— Гомик, — стиха реготнув Гітара. — Білий гомосек.

Дояр теж засміявся. Якусь хвилину вони ще дивилися на птаха, а тоді відійшли від уживаних машин і сніжно-білого красеня.

Павич таки збив їх з пантелику. Замість обговорювати план дій вони стали фантазувати, що куплять за те золото, коли воно стане «легальним платіжним засобом». Гітара, забувши про свій дотеперішній аскетизм, залюбки