Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

31 січня телеграма подібного змісту була направлена з Білгородського повітового ревкому до Курська. У ній відзначалося: «Унаслідок телеграми сповіщаю, що Білгородський повіт, відповідно до постанови робітничо-селянського уряду України, входить до Харківської губернії. Дивуюся вашій непоінформованості»[71].

Таким чином, український уряд бажав залишити (а не забрати в РСФРР) ці повіти у своєму складі. Оскільки ж у Росії з цим не погоджувалися, то в Харкові вирішили, що питання кордонів між радянськими республіками має бути вирішеним на конференції усіх існуючих на той час таких республік (Росії, Естонії, Литви, Латвії, Білорусії, України), принципова згода на проведення, судячи із офіційного листування, була досягнута.

Урядовці з УСРР Георгій П’ятаков та Яків Дробніс, які в той час перебували в Москві, отримали з Харкова таку телеграму: «Постановою Тимчасового уряду від 31 січня ви делеговані на конференцію радянських республік, котра повинна зібратися найближчими днями в Москві для визначення кордонів між радянськими республіками»[72]. 2 лютого в телеграмі до голови Всеросійського ЦВК Якова Свердлова Раковський відзначав: «П’ятаков і Дробніс є одночасно представниками і центрального Українського комітету (тобто ЦК КП(б)У), й уряду. Вважайте мою заяву підтвердженням їхніх повноважень»[73].

До ухвалення відповідних рішень на конференції українська сторона збиралася залишити спірні повіти за собою. Про це, зокрема, свідчить телеграма керівника справ Мойсея Грановського до Грайворона: «До вирішення питання про Грайворонський повіт на з’їзді окраїнних республік найближчим часом ваш повіт підпорядковується Харківському губ виконкому»[74].

Однак така конференція не відбулася. Натомість керівництво України отримало пряму вказівку Кремля відмовитися від названих повітів. З огляду на те, що, як наприкінці січня вказував Раковський, «Тимчасовий робітничо-селянський уряд створено постановою ЦК РКП, є його органом і здійснює усі його розпорядження та накази безумовно»[75], можливість відмови виконати пряме розпорядження Кремля в очолюваному ним уряді навіть не розглядалася. Зрозуміло, що думки представників тих повітів теж ніхто не питав.

7 лютого 1919 р. була затверджена постанова РНК УСРР «Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України»[76]. Хоча вона лише дублювала відповідне рішення Всеросійського ЦВК від 12 січня, але відтепер і для українського керівництва термін «губернський поділ» став ідентичним поняттю «дореволюційний губернський поділ». Про це, зокрема, свідчить телеграфне повідомлення Грановського до Москви, Курська, Білгорода та Грайворона: «На засіданні 7 лютого Тимчасовий робітничо-селянський уряд постановив: вважати Білгородський і Грайворонський новіти такими, що входять до складу Курської губернії»[77]. Після цього керівництво радянської України вже не називало українськими ті повіти, які до революції не належали до дев’яти «українських» губерній.

Формально, однак, питання ще не було вирішено остаточно. 14 лютого український уряд делегував Мальцева та Іванова до Москви для офіційного розгляду питання в українсько-російській комісії при наркоматі закордонних справ РСФРР. Саме до такого рівня була знижена запланована спочатку чи то конференція, чи то з’їзд представників усіх радянських республік. Щоправда, у внутрішньому українському листуванні цю нараду продовжували іменувати «з’їздом окраїнних республік» ще навіть 26 лютого[78]. Перед Івановим та Мальцевим було поставлено завдання відстоювати передавання Грайворонського та Білгородського повітів до складу України[79]. Але майже одночасно із цим голова уряду УСРР у телеграмі Георгію Чичеріну від 16 лютого зазначив: «Український робітничо-селянський уряд відмовляється від якої б там не було юрисдикції над цими повітами»[80].1 хоча наступного дня уряд УСРР підтвердив делегування представників України до Москви, реально після такої настанови не було жодного шансу для вирішення цього питання на користь України.

Засідання комісії під офіційною назвою «Міжвідомча нарада з питання про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною» відбулося 25 лютого 1919 р. Представник України Іванов наголошував на тому, що Білгородський та Грайворонський повіти тяжіють до України економічно та культурно. Не заперечуючи цю аргументацію, представник Росії Давид Гопнер підкреслив, що доцільніше підходити «з економічної і тактичної точки зору: в економічному відношенні Білгородський повіт, як багатий хлібний центр, має велике значення лише для Великоросії, залишаючись незначним для України. У тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому»[81].

Остаточно аргументи на користь українського підпорядкування цих повітів були знешкоджені головою наради посиланням на названу нами телеграму Раковського від 16 лютого.

Рішенням наради кордони між Україною та Росією, за винятком чотирьох північних повітів Чернігівської губернії та Криму, були затверджені довоєнні, міжгубернські, тобто в межах тих губерній, які визначила українськими Центральна Рада своїм III Універсалом. Перекопський перешийок мав стати кордоном між Україною та Кримом[82]. Ці положення і стали змістом Договору про кордон із РСФРР, який був затверджений українським Раднаркомом 10 березня 1919 р.[83]

Віднайти такого ж формального рішення уряду РСФРР про кордон з Україною нам не вдалося. Це й не дивно. Адже підхід Кремля до цього питання засадниче відрізнявся — УСРР там не розглядали як щось відокремлене від Росії, а оприлюднення договору могло дати зайвий поштовх таким нелюбим у Кремлі «самостійницьким» настроям в Україні. Ймовірно, саме з цієї причини договір не був опублікований і в УСРР.

Формальності з передаванням до РСФРР чотирьох північних повітів Чернігівської губернії (Мглинський, Суразький, Стародубський та Новозибківський) дещо затяглися. Лише 24 квітня 1919 р. відбулося ще одне засідання міжвідомчої наради при економічно-правовому відділі Наркомату закордонних справ РСФРР, за рішенням якої було нарешті визначено межі новостворюваної Гомельської губернії. До її складу відійшли ці повіти[84].28 квітня 1919 р. політбюро ЦК КП(б)У в свою чергу ухвалило фінальну резолюцію щодо названих повітів: «Остаточно залишити їх у складі Росії»[85].1 хоча в листуванні навіть у травні — на початку червня 1919 р. часом ще виникало питання про північні повіти Чернігівщини як щось не до кінця з’ясоване, відповідь Києва була завжди однозначна: вони належать РСФРР.

Підсумовуючи питання про кордони між УСРР та РСФРР 1919 р., можна зробити висновок, що загалом Кремль не відмовився від визначення лінії кордону за етнографічним принципом, обмеживши чітке дотримання цього критерію губерніальним рівнем. Але вказане обмеження стосувалося лише українських претензій: жодного етнографічно українського регіону з РСФРР до складу УСРР не було передано, тоді як етнографічно неукраїнські Крим і чотири повіти Чернігівської губернії були виключені