Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

Човен досяг мілководдя, і Джиммі вистрибнув у воду, щоб витягнути його на пісок. Я пішла за ним, лікар залишився сидіти і ступив на суходіл, не намочивши й підошв.

– Стривай, Джиммі, ти залишаєшся? – не одразу зрозуміла я.

Боцман промовчав. Відвернувся і почав штовхати шлюпку подалі від прибою.

– Джиммі, це не розіграш?

– Та замовкни ж! І без тебе нудотно…

Я дивилася на нескінченний пляж, нагромадження скель на горизонті, «Принцесу півдня» та дрібні хвилі і ловила себе на тому, що десь у серці відмовлялася визнавати цей абсурд.

Сьогоднішній день розпочався як завжди. У ньому не було погроз, лайки, крові… Все як щодня – за винятком того, що я стояла на березі залишеного людьми та богами острова. Без речей, їжі, води, карти… З марним револьвером, документами Йоли ді Крайн у кишені та супутниками, від яких не ясно, чого чекати.

– Що тобі знову не так? – Ламбе не сподобалося, що я надто пильно витріщалася на корабель. – Команда ухвалила рішення, капітан виторгував незгодним право здохнути на суші, тебе не повідомили, щоб обійтися без шмарклів і не баламутити народ. Бунт – справа нервова, сама розумієш. Спричинити вибух дуже легко, тому розвертайся і ходімо. Не мозоль очі, багато кому неприємно відбирати майно у живого власника. Не по-людськи.

– І залишити позаду ображену прокляту згодиться не кожен, – додав Джиммі.

– На мені вже немає прокляття!

– Та ну? – неприємно оскалився він. – Перевіряла?

– Іди ти!..

– Ось чому тобі не сиділося тихо? – не на жарт завівся боцман. – Віллі Карп як казав? Баба на кораблі не до біди, тільки якщо це нічийна баба! Але ж ні, у неї почуття! Свербить в одному місці! Їй треба бути єдиною й унікальною!

– Тобто це я винна?!

– Я винен, бо зразу розумів: нічим добрим це не закінчиться, але пішов за старим дурнем!

– Чим не міг передбачити, що команда його зрадить! Він знав цих людей ще коли нас із тобою і на світі не було!

– Саме так! Він знав їх! Знав, на що вони здатні! Знав, що в них на думці, але ризикнув кораблем, собою, тобою, безмозка ти чапле!

Віддалений звук самотнього пострілу завадив мені послати Джиммі без метафор. Я обернулася надто різко і впала, заплутавшись у власних ногах.

«Принцеса півдня» розправляла вітрила без поспіху та суєти. Команда діяла злагоджено і швидко – як раніше, коли я була власницею корабля. Це зачіпало сильніше, ніж якби вони викотили на палубу бочки з випивкою і влаштували бенкет.

– Раніше, – хихикнув Ламбе. – Капітан Чим нас випередив.

– Замовкніть! Це просто стукіт! Ще ніхто не помер! Ніхто! – крикнула я якомога голосніше, щоб до них дійшло, наскільки приємний самообман. – У Одновухого Чима завжди є план!

«Принцеса півдня» спалахнула. Вся. Відразу. Зверху до низу, зайнялося навіть днище під водою. Вогонь піднявся до небес і з’їв корабель секунд за п’ять. На тому місці, де він стояв, змахнули крилами вогняні «птахи» і рушили до островів Забороненого квадрата – прямо до нас із лікарем та боцманом.

– Шкода, що магія карнаїтів – останнє, що я побачу в житті, – холоднокровно промовив Ламбе і розправив плечі. – Тобто не магія, а ефекти від магії… У будь-якому разі, гидота.

Джиммі шморгнув носом, сів на пісок поруч зі мною і втупився в небо.

– А мені шкода, що я ніколи не побачу дружину та дітей, – сказав тихо. – Дуже шкода…

– І нікому з вас не цікаво, хто це зробив? – Я, навпаки, підхопилася, не зважаючи на різкий біль у кісточці. – Магія не береться на порожньому місці! У книгах Моріса такого не було! Це ж… Це… Неймовірно! Це не якесь там нещасне прокляття, що зачіпає тільки одну людину, та ще й вимагає параду зірок, який буває раз на сто з чимось років! Створити таке міг лише справжній карнаїт! Або примари карнаїтських чаклунів! Лікарю, ну хоч ви розумієте? Кривий Черв’як Слім не вигадував. Тут, на островах, є щось, непідвладне розуму!

– Безперечно, поруч із таємницею вмирати набагато легше, – саркастично зауважив Ламбе. – До того ж ці дивовижні полум’яні ефекти створюють атмосферу урочистості. Карнаїти подбали про красу моменту.

– Їх двадцять вісім. – Джиммі теж дивився на вогняні крила, що наближалися тихо й невідворотно. – Одного не вистачає.

– Кого? – заплуталась я. – Птаха? Ти їх рахуєш? Навіщо?

– Життя. – Голос боцмана вражав буденністю. – На «Принцесі півдня» залишалося двадцять вісім людей і капітан Чим. Когось не вистачає.

Мене накрило тремтіння. Уява, взявши за основу відомості з книг Моріса та розповіді Кривого Черв’яка, миттю намалювала найближче майбутнє для команди.

Вічне майбутнє.

Я ненавиділа Віллі Карпа і людей, що його підтримували, всією душею, але…

Просто «але». Я бажала їм смерті, не буду обманювати. Впевнена, я змогла б власноруч підірвати бунтівний корабель і не відчувати докорів сумління. Та я б відправила ту наволоч на шибеницю за першої ж нагоди!

Але таке… Це було ненормально. Наш світ давно забув про магію. Він і не знав її до пуття… Чаклунство викорінювали століттями, карнаїтів почали вивчати після їхнього знищення.