Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

xmlns="http://www.w3.org/1999/xhtml" id="kobo.66.4">За лічені хвилини з під’їзних доріг вимився гравій, і розлилися гірські струмки. У Лейк-В’ю каламутна вода в ставку піднялася й виром поглинула кам’янужабу. На озері нестримно хитався на лататті зірваний з кріп­лення човен. Напівутоплених птахів вітром скидало з зігнутих дерев, і повз вікно проплив мертвий голуб, немов механічна іграшка. Нарешті вітер і дощ трохи вщухли. Вийшло бліде сонце, підсвітивши, мов декорації, змоклі газони та понівечені клумби. Все скінчилось, і, не відходячи від вікна, Ірма відкрила цупкий квадратний конверт.

Лист був цілком офіційний і сухий — він міг здатися запрошенням чи рахунком, якщо не зважати на навдивовижу дитячий почерк із петельками, мов у шкільному зошиті, що де-не-де змінювалися різкими вертикалями, з болем вивченими протягом короткого курсу класичних мов у Кембриджі. І що б він там не вивчав, та варто було Майку взяти ручку до рук, у нього починала паморочитися голова, і він забував геть усе, що хотів сказати. Ірма ж, схильна до творчої орфографії й емоційної пунктуації у вигляді тире чи знаків оклику, залишалася вірною собі навіть у коротких записках. Лист починався з вибачень за те, що він так надовго затримався в лісі вранці та забув подивитися на годинник, аж поки не було вже запізно, щоб встигнути на форель («вам же більше»). З роздратуванням, що дедалі наростало, вона перегорнула сторінку:

«Вранці я отримав лист із дому, де мене просили негайно приїхати до нашого банкіра. Це нудно, але нічого не вдієш. Я терміново збираю речі та буду змушений виїхати завтра вранішнім потягом. Задовго до того, як ви прокинетесь! Оскільки за кілька днів Лейк-В’ю зачиниться на зиму, я вирішив не повертатися, а отже, на жаль, я не зможу побачити вас і попрощатися. Це прикро, але я певен, що ви зрозумієте. Якщо ми знову не зустрінемося в Австралії, дякую за те, що ви були до мене такою доброю, люба Ірмо. Останні кілька тижнів без вас було б неможливо витримати.

З любов’ю — Майк

P. S. Забув сказати, що планую досить тривалу подорож Австралією, починаючи з Північного Квінсленду — ви там бували?

Як на людину, в якої завжди були такі труднощі з висловленням думки на письмі, цього разу автору це вдалося навдивовижу добре.

Попри те що, описуючи події, нам доводиться зосереджуватися на тому, що відбувається при світлі дня, історія підказує, що людський дух найбільш неспокійний у мовчазні години з півночі й до світанку. Хоча про ці плідні, темні години відомо мало, та саме з їхнього таємного цвіту постають мир і війна, любов і ненависть, коронації і вигнання. Хтозна, що планує, скажімо, приземкувата огрядна імператриця Індії цієї березневої ночі тисяча дев’ятисотого року, сидячи в себе вдома в Балморальському замку в фланелевій сорочці? Що змушує її всміхатися, а що — стискати невеличкі, затяті губи? Хто може знати?

Люди, про яких ми дізнаємося з цих сторінок, також страждають і мріють у спокої й тиші нічних годин. У запнутій важкими шторами спальні місіс Епл’ярд жінка на ліжку немов зодягнена в сально-сіру маску, що заплямувалась і набрякла від злих випарів, невидимих у денному світлі. За кілька дверей від неї — маленьке гостре личко дівчинки Сари, навіть уві сні осяяне сновидінням про Мі­ранду, настільки сповненим любов’ю й радістю, що воно за­ли­шиться з нею на весь наступний день — гувернантки раз у раз сваритимуть її за неуважність, а міс Ламлі накаже прив’язати її до спинотримача в спортивній залі за те, що вона «сутулиться», схиляючи замріяну голову. У Лейк-В’ю незмінний годинник пролунав п’ять разів, розбудивши куховарку, яка, позіхаючи, встала й заходилася готувати вівсянку до раннього сніданку містера Май­кла. Май­ку ж не спиться після неспокійної ночі, протягом якої йому переважно снилися банківські справи, збирання речей і пошук місця на Мель­бурн­сько­му експресі наступного ранку. Раз йому наснилася Ірма, яка поспішала до нього по проходу потяга на ходу. «Хо­ди, Майку, тут біля мене вільне місце», — і він відштовхнув її парасолькою.

У будинку садівника до Ірми також долинуло, як годинник пробив п’яту. Ще не цілком прокинувшись, вона дивилася на садок, який повільно насичувався формами й кольорами з початком дня. Вранішнє сірувате світло різьбило на Навислій скелі плити й верхівки східної частини — а може, це захід сонця… Зараз день пікніка, і чотири дівчинки підходять до ставка. Вона знову бачить зблиск струмка, фургон під акаціями й світловолосого юнака, що сидить на траві й читає газету. Щойно вона його бачить, відразу ж відвертається й більше не дивиться в той бік. «Чому? Чому?..» «Чому?» — хрипить павич на газоні. Бо я знала, навіть тоді… Я завжди знала, що Майк — мій коханий.

Невелике місто біля Мельбурна.

Гора в Альпах на кордоні Італії та