Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

у гості, вважали за честь посидіти поряд із нею, поплескати по дзвінких боках та, прицмокуючи язиком, приказати: «Красуня! Справжня австріячка!» І переважно ніхто не знав, що її внутрішній світ значно багатший за зовнішні оздоби. Уже майже ціле століття вона мовчазно берегла таємниці нашого роду — розмиті рікою часу світлини, старі вишивані сукні та сорочки, лапсердаки, що несли в собі тайни хрестин, шлюбу, перших причасть, віночки, які досі зарум’янювалися, коли згадували перші поцілунки їхніх власниць, документи про освіту на папері, технологію виготовлення якого вже ніхто не пам’ятав... Вона вміщала в собі декілька життів, бо була скринею бабусиної бабусі.

Скриню, зазвичай, відчиняли раз на рік — на день святого Іллі, коли мама виносила провітрити одіж, а тато змащував запірки та петлі. Цей день ставав справжньою казкою для нас, дітей. Ми розглядали бурштинове сонце крізь прабабусине намисто, питали в кованого австрійського свічада, чи бачило воно гарніших дівчат у минулих століттях; шукали в листах, які писав мій прадід із польського війська до своєї коханої (прабабця була донькою дяка, а отже, письменна), пристрасних рядків та зізнань у коханні, але найінтимнішими моментами були «здоровлю сердечно», «цілую в оченята»...

Щоправда, одного року споконвічна традиція була порушена. Мама відчинила скриню взимку, коли мені виповнилося шістнадцять.

— Доню, твоя бабця дуже тебе любила. Шкодувала, що не буде поруч, коли ти виростеш. Тому перед смертю написала чотири листи, які я пообіцяла давати тобі щороку на день народження. Нині тобі шістнадцять, тож я маю дати першого листа! — тремтячою рукою передала невеликий згорточок, що пахнув полином і різдвяними пампушками, зберігав тепло бабусиних долонь, а з рівненьких рядочків та літер лилися потоки незримого світла.

Моя люба дитино!

Тобі шістнадцять! Я радію разом із тобою! Адже сьогодні розпочалася справжня весна твого життя -юність! Вона, як і весна, буде почуттєво бурхлива, зігріватиме сонцем любові, морозитиме перші паростки кохання — байдужістю топитиме ріками пристрасті та сліз!.. Я б дуже хотіла, щоби твоє кохання завжди було розділене на два серця, але так рідко буває, моя зірочко. Пам’ятай, що дар любові — безцінний! Навіть якщо вона не взаємна! Ніколи не грайся з чужими почуттями, моя зірочко! Розкажу тобі бувальщину, яка трапилася з нашою далекою родичкою!

Катря була красунею: струнка, очі, як тернини, а губи — наче калиновим соком підмальовані. А горда була — не підступити! Скільки парубків того року, коли Катрі виповнилося шістнадцять, їли гарбузову кашу! Час ішов, а дівка перебирала нареченими, мов чернець вервицю. Той губатий, той носатий, той забідний, а той забагатий, — у кожному знаходила якийсь ґандж. Аж ось приїхав із сусіднього села на храмовий празник парубок: і красивий, і багатий, і письменний, і серце добре, і руки золоті. Поклав Степан, так його звали, око на нашу кралю. А вона від нього носа верне, як від переквашеної капусти. А що вже крутила ним, як баба веретеном: то ікону їй із Києва привези, то принеси пригорщу червоних мурашок, то скупи всі ковбаси в місті на ярмарку та нагодуй сільських собак. Степан крутився, мов муха в окропі, виконуючи забаганки Катерини. А перед Покровою, коли вже й дівчата рушники подавали, став питати: «Катрусю, чи підеш за мене?» — «Мо’ й піду, та маєш виконати ще одне моє бажання, — хитро примружила око, міркуючи, чим вразити веселе товариство, що зібралося того вечора в Марусі Вишняківни на вечорницях. — О, бери-но оцю кочергу та йди на могилу старого Дримбаря й там її запни. А я рано піду перевірю, чи вона там!» Умить замовкли співи та сміх, навіть голки принишкли в полотні та причаїлися у вовні веретена. Усі знали, що старий Дримбар, який тиждень тому помер, був чарівником. Казали, що досі змії, ящірки, жаби та різна нечисть сидять на його могилі, то ж її й удень обходили десятою дорогою, не те що вночі. «Добре», — із викликом глянув парубок і пішов у темряву. Минула година, дві, а Степан не повернувся. «Кишка тонка. Мабуть, додому втік!» — жартували парубки, а самих аж дрижаки брали при думці, що могли б бути на Степановому місці.

...Місяць стояв уповні, скимліли вовки, передчуваючи холодну зиму, потягали свої закоцюблі тіла дерева, хрускаючи гілками, мов старі діди кістками на печі. Ось і могила Дримбаря. Степан майже вголос почав читати «Отче наш». Ураз стемніло, начебто хто очі повибирав. Місяць зайшов за хмару. Парубок заледве намацав хрест, а трохи нижче від нього запхав у ще свіжу землю кочергу. Ступив крок і відчув, що кожух його щось тягне. Сплюнув, перехрестився, смикнув рукою одежину, а вона наче цвяхами прибита до землі. Шарпнув удруге, утретє, а з могили ані руш. «Боже милосердний, Дримбар тягне мене на той світ», — ще встиг подумати Степан перед тим, як зомліти.

Зранку хлопця знайшли пастухи. Степан лежав на могилі, розкинувши руки, а пола кожуха була прип’ята до землі його ж кочергою. На щастя, юнак дихав. Степан важко хворів після пережитого сраху. Потім одружився із сусідською дівчиною, а Катря так і залишилася дівувати до смерті, бо зрозуміла, що насправді кохала Степана.

Хай твоє серце буде завжди відкрите для щирих почуттів!

З любов’ю бабця Стефа!

Привіт, моє сонечко!

День твого сімнадцятиріччя хотіла б наповнити веселощами