Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Зібравши сили, я знову рушила вгору. Вітер більше не заважав, але кожен крок давався важче. Я вже дійшла до того місця, де була раніше, коли раптом щось схопило мене за ногу.

Я впала, зарившись підборіддям у траву. Злість і відчай заполонили мене. Хотілося закричати, стукнути кулаком об землю.

— Досить! — викрикнула я, підводячись і витираючи бруд із обличчя.

Я знову почала підйом, сподіваючись, що це випробування колись закінчиться.

Стало темніше. Небо затяглося тінями. Тільки час від часу я бачила, як у небі пролітали кажани. На щастя, їм не було до мене діла.

Я продовжувала підніматися, але зненацька земля під ногами знову зрадила мене. Вона просто провалилася, і я покотилася вниз. Раптовий біль у скроні привів мене до тями. Я лежала біля того самого дерева, за яке трималася раніше. По щоці потекло щось гаряче. Я торкнулася й побачила кров.

— І як я це поясню Кассандру? — пробурмотіла я.

Відпочивши кілька хвилин, я зібрала всю свою мужність, що залишилася у мене і підхопилася на ноги. Боліла не тільки голова, але й лікоть, де шкіра здерлася. Кожен крок ставав важчим, але думка про зупинку була ще важчою.

Раптом я побачила її. Яскраві червоні вогники полумʼя миготіли вгорі, ніби запрошуючи мене.

— Залишилося зовсім трохи, — сказала я собі й майже побігла. Коріння хватало мене за ноги, але я злісно відштовхувала його.

Нарешті я видерлася на поляну.

Сутінки огортали землю, занурюючи світ у тривожну тишу, але червоні вогники квітки сяяли так яскраво, що здавалися живими зірками, які спустилися на землю. Вогняна квітка цілком виправдовувала свою назву: пульсуюче полум’я обвивало стебло, пелюстки, навіть повітря довкола тремтіло від жару. Її форма нагадувала троянду, але була в ній якась неземна досконалість, майже хижість, яка змушувала серце стискатися від незрозумілого трепету.

Я зробила крок ближче, відчуваючи, як жар від квітки ледь торкається моєї шкіри. Здавалося, що квітка дивиться на мене, оцінюючи, чи гідна я торкнутися її.

— Як же тебе зірвати? — пробурмотіла я, згадуючи про зручний ніж у Кассандровій теплиці, який так безглуздо залишила вдома.

Мої пальці обережно торкнулися стебла, але я одразу ж відсмикнула руку. Біль пронизав мене, як блискавка. Полум’я було справжнім, і доторк відчувався так, ніби я схопила розпечене залізо, яке не мало наміру мене відпустити.

Я глибоко вдихнула, намагаючись приборкати тривогу.

— Ну давай, Корі. У тебе немає вибору, — прошепотіла я собі й, заплющивши очі, різко потягнулася до квітки.

Те, що сталося далі, було схоже на вибух. Біль пронизав руку, пекучий і безжальний, але водночас повітря довкола, здавалося, завібрувало, ніби сама земля затримала дихання. На мить я відчула щось могутнє й первісне, ніби полум’я цієї квітки було частиною древньої, невидимої сили.

Я зірвала квітку. Полум’я на стеблі згасло миттєво, але пелюстки продовжували сяяти, їхнє яскраве світіння пробивалося крізь темряву, неначе вони все ще горіли зсередини. На моїй долоні залишилася пекуча опікова смуга — її біль був настільки гострим, що віддався десь глибоко всередині мене. Я міцно стискала квітку, відчуваючи, як її жар ніби живе власним життям, змушуючи мої пальці тремтіти.

— Проклята Аларія, — прошипіла я крізь зуби, ледве стримуючи сльози від болю.

Дорога вниз виявилася несподівано легкою. Здавалося, що сама природа раптом відступила, розчищаючи шлях переді мною. Хмари, що вкривали небо, раптом розійшлися, відкриваючи Місяць, а рослини й гілки більше не зачепали мене.

Роана й Гвен стояли там, де я їх залишила. Їхні обличчя ще зберігали нудьгуючий вираз, але, щойно вони побачили мене, губи розтягнулися в усмішках. Роана, здавалося, вперше за цей час справді зацікавилася тим, що відбувається.

— Та невже, Корі, ти навіть не уявляєш, як приємно здивувала мене, — промовила вона, але в її голосі відчувалася нотка недовірливої насмішки.

Я, все ще тремтячи від болю, простягнула їй квітку.

— Ой, дуже дякую, — пробурмотіла я, намагаючись триматися саркастично. — Нічого такого, просто мало не залишила тут своє життя.

Роана витягла хустинку з сірого матеріалу, що виглядала настільки дорогою й витонченою, ніби була створена не для звичайних речей, а для магічних ритуалів. Я поклала квітку на неї. Полум’я, на диво, навіть не торкнулося тканини — воно наче втратило свою силу, але пелюстки все ще сяяли.

Гвен, яка зазвичай трималася осторонь, раптом нахилилася ближче, зачаровано дивлячись на квітку. Її очі широко розкрилися, а голос, зазвичай жвавий, тепер звучав тихо й навіть трохи схвильовано:

— Це жива магія... Яка краса...

— А не можна було мені дати цю тканину раніше? — запитала я з образою, намагаючись відволіктися від болю, що пронизував долоню.

Роана навіть не здригнулася. Її голос був рівним, але кутики губ ледь помітно здригнулися, ніби вона ледве стримувала сміх:

— Я не знала, чи ти повернешся. А тканина мерану занадто рідкісна, щоб розкидатися нею.

— Ну звичайно, — пирхнула я, але одразу скривилася від болю в щоці. — Чому ж я не здогадалася, що моя шкіра менш цінна?

Роана лише високо вигнула брову й простягнула мені руку. Я вхопилася за неї неушкодженою долонею. Коли переді мною показалася веселка, я на мить відчула полегшення. Хотілося просто забути про цей день, але думка про те, що я вижила і перемогла, все ж зігрівала.

— Я покличу тебе, — сказала відьма, її погляд був холодним, але в ньому проглядалося щось схоже на задоволення.

Я зустріла її погляд і пробурмотіла, не приховуючи виснаження:

— Наступне завдання мене доб’є.

Її губи вигнулися в легку, майже невидиму усмішку:

— Не думаю. Воно досить безпечне. Але для нього тобі знадобиться допомога Кассандра Каннінгема. Заручись його підтримкою.

Вона сказала це, наче загадку, і я не могла зрозуміти, чи був у її словах натяк на щось більше. Роана обережно згорнула хустинку з Вогняною квіткою, її рухи були плавними й майже трепетними, як у когось, хто торкається великої сили. Потім вона кивнула Гвен, і вони зникли в темряві, залишивши мене саму з купою запитань і дивним передчуттям.