Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Я вже гадала, чи не пропустила якусь важливу підказку. Я почала вдивлятися уважніше у відвідувачів, що проходили повз мене, намагаючись побачити, чи не гляне котрийсь із них на мене уважніше, чи не подасть мені якийсь сигнал. Усе намарно, і незабаром я виявила, що приєдналася до їхнього похмурого похоронного маршу від крамниці до крамниці.

Я не помічала вивіски з чайником, поки не пройшла повз неї тричі. Вона застрягла в кутку вузької вітрини магазину з мобільними телефонами. Сторонній міг би подумати, що це бізнес-акредитація, чи, можливо, наліпка, залишена компанією, що займається охоронною сигналізацією.

Моє серце забилося сильніше. Я затамувала подих і зайшла в магазин.

Хлопець, що працював у цьому магазині, мав коротко підстрижене, пофарбоване у чорно-сірий колір волосся, доглянуту борідку й темні, запалі очі. Він був нижчий за мене, одягнутий у дешеві сорочку та штани, з такою ж дешевою краваткою. Він носив коричневий прямокутний бейджик із надрукованим на ньому ім’ям «Ґленн». Видавалося, ніби він грає в якусь гру на телефоні, який, як я помітила, не був від дешевого маловідомого бренду, як інші в цій крамниці. Він глянув на мене і втомлено кивнув.

— Допомогти вам щось підібрати? — запитав він, одразу ж повертаючись до своєї гри.

— Як не дивно, — сказала я, — це саме те, на що я спо­дівалася.

Він зацікавлено глянув на мене.

— Який телефон ви хотіли би придбати? — запитав він.

— Не телефон, — відповіла я.

Він поклав свою мобілку на стійку й роззирнувся.

— З тобою ще хтось є? — запитав він.

Я похитала головою. Він обійшов прилавок і, підійшовши до входу в магазин, опустив ролетні двері. Вони з брязко­том зачинилися. Що б не трапилося далі, я вже тут застрягла.

— Хто ви? — запитала я.

Він кволо усміхнувся, а через мить ця усмішка вже зникла з його обличчя.

— Ґленн, — відповів він, указуючи на іменний бейджик. Його погляд дав мені зрозуміти, що я не дізнаюся ніякого прізвища. — Вона попередила мене, що ти повинна наві­датися. Попросила, щоб я відписав їй, коли ти з’явишся.

Проте він не поворухнув навіть пальцем, щоби так і вчинити.

На позір вік Ґленна був десь у проміжку між сорок і забуттям. Він був круглий з усіх сторін, але ті круги вже добряче пообвисали. Його діймала нудьга, як ото старих собак артрит. Вона поскрипувала навіть у суглобах, коли він, човгаючи, повертався до стійки.

— Що це за місце? — запитала я.

— Ха, — промовив Ґленн без сміху.

— Я серйозно, — сказала я.

— Ти справді нічого не знаєш? — запитав він.

Я похитала головою. Він тяжко зітхнув.

— Сюди, — сказав він, витягуючи стілець з-за стійки, — присідай.

Я сіла, а Ґленн сперся майже всіє своєю масою на стійку переді мною.

— Це приміщення для торгів, — сказав він, показуючи витягнутою рукою порожній магазин. — Такі приміщення розкидані по всьому світу. Вони загалом на вигляд такі, як ось наша крамниця. Задрипаний маленький магазинчик, у який ви навряд чи захочете зайти. Агенти в залі для торгів знають, що виставляється на продаж, і ми приймаємо ставки. Деякі ставки дуже великі. Деякі… Не дуже. Ми приймаємо всі.

— Зачекайте, — сказала я, — ви торгуєте ними?

— Ми маємо торгових представників, — продовжив він, насміхаючись із мого запитання, — вони відповідають за товар.

— Товар, — промовила я. — Ви маєте на увазі тварин.

Він закотив очі:

— Ні, мобільні телефони, — саркастично відповів Ґленн. — Звісно, тварин. Ми не тримаємо їх у себе. Занадто небезпечно. Ми даємо змогу покупцю взяти на себе цей ризик. Але ми стежимо за всім, чим торгуємо, щоб бути впевненими, що зможемо дістати товар, коли торги закінчуються. І коли це відбувається, торгові представники організовують передачу товару.

— То ви виставляєте їх на аукціон? — запитала я.

— Ні, — відпові Ґленн, — я цим не займаюся, лише приймаю ставки. Приймаю і передаю їх. Вони йдуть до місця під назвою Чайна, і хтось виграє, — він знизав плечима. — Не питай мене як. Не питай, де розташована та Чайна. Я ніколи не бачив її. Навіть не знаю, чи існує це місце.

— Хто заправляє Чайною?

— Ті, хто доглядають за цим місцем, — відповів Ґленн. — Я не знаю, хто вони. Але саме вони розпоряджаються. Вони укладають з тобою договір, і це твоя робота. Мені надали це приміщення. Тридцять років тому.

— Крамницю мобільних телефонів?

Ґленн розсміявся:

— На той час тут не продавали мобільних телефонів. Ми продавали комп’ютерні ігри. Але, ти ж розумієш, не найцікавіші. У нас завжди був брак якісних ігор.

Він похитав головою у сумному розчаруванні.

— Звучить…

Я оглянула крамницю, її нікудишні вітрини й жалюгідні товари, виставлені на них.

— Депресивно? — запитав Ґленн. — Ти права.

— Тоді чому ви досі тут?

— Ти коли-небудь намагалася покинути сім’ю? — за­питав він.

— Одного разу, — відповіла я.

— Як далеко ти зайшла? — запитав він.

— Не дуже далеко.

— Ну, — Ґленн кивнув, ніби я щойно все пояснила за нього.

— Хвилиночку, то ви тут усі родичі?

— Десь у глибині родинного дерева, — відповів він. — Я належу до тих, кого вони називають нижчою кастою. Мається на увазі — далекий родич. Нижча каста отримує зал для торгів. Середня каста — посередники. Ті, що доглядають Чайну — вища каста, так подейкують.

— Це здається несправедливим, — сказала я.

— Так і є, — відповів Ґленн, — але така реальність. Насправді все не так погано. Загалом, нам платять за те, що ми просто сидимо й нічого не робимо весь день. Час від часу приймаємо ставку чи дві. Могло бути значно гірше. У всякому разі до цього звикаєш.

Він клацнув язиком, що, здавалось, означало, що йому начхати на все це. Ґленн справив на мене враження людини, яка знає лише один спосіб існування, а якщо він і знав колись інший, то з нього це вибили ще багато років тому.

— Ти не збираєшся повідомити комусь, що я тут? — за­питала я.

На обличчі Ґленна вималювалася лукава,