Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

боротьбу всього світу проти нацизму, і, мабуть, саме завдяки Черчиллю Гітлер не виграв битву за Західну Європу. Водночас це був радикальний антикомуніст, який, утім, розділив Європу, віддавши її чималі шматки Йосифу Сталіну. Черчиллю було під 80, коли він удруге став прем’єром у 1950-х, бувши ревним прихильником думки про універсальні права людини; він очолив уряд, який на практиці підтримував етнічні чистки, тортури, концентраційні табори й масові повішення в Кенії. Черчилль підтримував економічний розвиток колоній, але й не цурався думки скинути на них бомби в разі потреби. Однак насамперед це був британський імперіаліст у той період світової історії, коли його країна за потужністю перевершувала всіх інших — з усіма наслідками для економічного розвитку та політичними й ідеологічними потрясіннями, що з цього випливають.

Європейський колоніалізм виявився жорстоким і тиранічним. Його задумували як представника європейської цивілізації, просвітництва та поступу, і він виник у той період європейської історії, коли в суспільстві панував винятковий оптимізм щодо майбутнього. Водночас європейський колоніалізм був способом організувати міжнародні відносини, що насамперед задовольняв європейські економічні інтереси. Така подвійність згодом привела до його критики. Цей колоніалізм утілював зухвалість влади та її подвійну мораль, легітимізуючи експлуатацію колоній під приводом проєкту поширення західних цінностей епохи Просвітництва, як-от ліберальність, рівність і демократія. Але цей бік європейського колоніалізму можна інтерпретувати як продовження жорстокої традиції в історії, що, на противагу переконанням і твердженням самих колоністів, перевершувала те варварство в країнах, які вони воліли «цивілізувати». Лише у Тридцятирічній війні в XVII столітті в Європі загинуло вісім мільйонів осіб. Перша світова війна поклала 20 мільйонів, а Друга — 40. Хоч якими звірськими були місцеві конфлікти, які Pax Europaea і Pax Britannica намагалися врегулювати, на тлі історії Європи вони здавалися лише забавкою.

У західному каноні деякі головні тексти вкрай жорстокі, як-от «Іліада» Гомера, або відверто імперіалістичні, як-от «Енеїда» Вергілія. Однак культурою годі щось пояснити, адже вона була комбінована й не унікальна. У Новому Заповіті Ісус підставляє другу щоку й помирає на хресті як повстанець, Мухаммад, своєю чергою, був державець і полководець, але сам Коран не менш жорстокий, ніж Книга Буття. Школа буддизму Дзен легітимізувала жорстокий японський імперіалізм та експансіонізм. Принесення в жертву людей серед ацтеків, коли людині виривали серце й кидали богам, або канібалізм серед окремих народів в Африці, не кажучи вже про арабську работоргівлю у Східній Африці ще в ХІХ столітті, або навіть внутрішня работоргівля в Африці — усе це приклади, які запевняють, що немає причин вважати, ніби європейці захопили світ у XIX—ХХ століттях лиш через те, що в їхній культурі більше жорстокості або расизму. Достоту, як ми не можемо виявити причинно-наслідковий зв’язок між Арістотелем і появою ткацьких верстатів в Англії, так і годі пояснити грабунки британських піратів на Карибських островах за допомогою текстів епохи Просвітництва. Не можна пояснити патерналістичне та прогресивне правління Кромера в Єгипті Біблією, або посередництво британських чиновників між етнічними групами в Південному Судані — расистськими висловами Девіда Юма. Паровий двигун, нова зброя й залізниця затьмарили Гомера, Христа і Вергілія.

Європейський колоніалізм був расистський і деспотичний, але історичний парадокс полягає в тому, що він, попри це, привів до економічного й соціального розвитку в деяких сферах у певних країнах. Він також підтримував заборону доколоніальних, місцевих жорстоких звичаїв і традицій. Так, наприклад, британці 1829 року заборонили саті в Індії — ритуальну традицію, за якою вдову померлого спалювали на вогнищі разом із ним. Також у досить ізольованих регіонах, де доти існував канібалізм, його заборонили. У ХІХ столітті боротьба проти рабства як європейського, так і арабського й африканського стала типовою рисою колоніальної системи. З одного боку, британський колоніалізм утискав культуру, вважаючи європейські ідеї за вищі. З другого, досліджував історію колоній, зводив місцеві музеї й видавав книжки місцевими мовами. Як великий історичний процес, його та інші епохальні явища не можна зводити до ідеології та дискурсу, а варто розуміти як ціле, утворене з політики, ідеології та економічних інтересів. Британці воліли експортувати політичні інституції й ідеї, які могли б подолати певні риси панівних племінних і кланових культур, якби вони вставляли палиці в колеса стратегічним, політичним і економічним цілям. В інших контекстах колоніалісти підтримували традиційні звичаї та кланові культури, якщо це відповідало їхнім інтересам. Британці уособлювали расизм, культурний патерналізм і гноблення, але просували ідеї та практики рівності перед законом і того, що людина не заслуговує дискримінації чи утисків, хай із якого клану чи племені вона походить (хоча самі британці очікували до себе особливого ставлення в таких ситуаціях). На противагу Османській імперії, що її британці замінили на берегах Нілу, останні представляли поступ у майже всіх сферах — технологічний (що посприяв ефективнішому землеробству), інституціональний (у формі системи освіти й системи розподілу влади) та ідеологічний (заборона рабства й торгівлі людьми). Образ зухвалого, патерналістичного колоніаліста-пана повністю відповідає дійсності, але в колоніальній реальності частина чиновників «ставала тубільцями». Вони прагнули певної рівності зі своїми підданими, наскільки це було можливо в тій структурі влади, на якій ґрунтувався колоніалізм.

Критика колоніалізму загалом і європейського колоніалізму зокрема не рідко підтримує історико-теоретичну тезу, що її сформулювали в Європі в ХІХ столітті, — про те, що розвиток — це нормальний стан суспільства. Оптимістична ідея, що шляхом від традиційного до сучасного, від простого до складнішого, від гноб­лення до поступової ліберальності пройшли всі суспільства, породила думки про те, що за таким самим сценарієм розвивалися б і колонії, якби не утиски колоніалізму. Але якщо історія регіону вздовж Нілу може нас навчити того, що такий розвиток ані очевидний, ані чекає свого часу. Так, наприклад, завдяки об’єднанню британських капіталістичних інтересів із британськими гідроінженерами, яких підтримувала політика державного апарату та єгипетський уряд, вдалося побудувати Асуанську греблю 1902 року і в такий спосіб здійснити революцію в єгипетському сільськогосподарському суспільстві. Підконтрольний Османській імперії або незалежний Єгипет ніколи не зумів би здійснити це самотужки в той час. У такий самий спосіб завдяки поєднанню британських капіталістичних інтересів у текстильній промисловості та британської компетенції з побудови водосховищ у Судані вдалося — за підтримки британського керівництва на місці — створити найбільшу у світі ферму бавовни й модернізувати економіку, що залежала від штучного зрошування. Режим магді, що його повалив британсько-єгипетсько-османський альянс, у 1890-х не мав ані відповідної компетенції, ані розвинутої економіки, щоб утілити такі проєкти. Королівство Буґанда або незалежна Уґанда не могли 1954 року побудувати гідроелектростанцію Овен-Фоллс, що її також називають «початком сучасної Уґанди». Сучасний Південний Судан може засвідчити, що теорія про природність розвитку — це пережиток ХІХ століття, іноді навіть історична догма, за якою брак розвитку сприймають як аномалію. Річ у тім, що багато де в цьому регіоні й досі займаються скотарством, як і завжди, і в посушливі періоди люди живуть на берегах Нілу у середньовічних краалях та глиняних хижках, як і впродовж усієї відомої нам їхньої історії[290]. Неможливо також сказати, що події в усіх країнах після набуття незалежності від європейських колоніалістів підтверджують цю оптимістичну теорію розвитку.

Щоб зрозуміти контекст, у якому розвинувся й зміцнився колоніалізм, доцільно розрізняти європейський колоніалізм та західну цивілізацію. Колоніалізм зображували як проєкт поширення західних цінностей та ідей про поступ і добре суспільство. Попри це, як виявилося, на практиці