Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

Під хлібницею полягли склянки й келишки; смілива кіннотна атака флакончика з букетиком свіжих квітів заблокувала лінкори металевих тарілок. Ніж потонув у багнистих конфітурах. Сонце падало на серветки; тінь сільнички вказувала на лівий кут стола. Резерви полумисків із вуджениною не прибували. Хліб був білий, дрібнозернистий. Залишилося здати ворогові салат.

Пішлося на сніданок, перш ніж проводник запросив до їдальні, щоб випередити й розминутися з іншими пасажирами. Тепер, коли сором тимчасово обернулося на власну користь, інший імператив зумовлював таку само поведінку: укритися, сховати голову, перечекати. Бо — «це може бути кожен із них». Не знаючи, чого боятися більше, обиралося проміжні рішення. Проміжні рішення, дотримування шляху найменшого опору, досягнення компромісів, — тим більше не чинімо в такому разі того, що хочемо чинити: воно чиниться саме.

Сілося за порожнім столом, кивнулося стюардові. Він вказав на годинник. Обперлося плечем на лутку вікна, ранкове сонце текло з-за плечей теплими хвилями просто з-над зелених рівнин, розлогіших, ніж блакитні простори, Богданович уже залишився позаду, до Тюмені експрес повинен прибути до полудня, машиніст намагався надолужити спізнення. Задзвеніли окуття дверей їдальні. Поглянулося. Панна Муклянович.

Вона багатозначно посміхнулася. Мабуть, почула зі свого купе кроки та клацання замка, від неї не сховаєшся. Делікатно позіхаючи, вона кліпала у сонці, яке заливало порожній вагон-ресторан.

Природно, вона присіла поруч. Поцілувалося їй руку.

— Де ваша шановна тітуся?

— Тітуся погано почувається.

— О, сподіваюся, нічого серйозного.

Вона й далі посміхалася, пам’яталося цю посмішку: бісики в очах, чортеня в кутку уст. Панна ретельно розгладила серветку. Погане передчуття росло всередині, немов бульбашка гнильного здуття.

Вона схрестила долоні кошичком.

— Я зустріла на світанку пані Блютфельд.

— Навіть не питатиму.

— Ви себе недооцінюєте, пане Бенедикте. Алібаба потребувáв сорока розбійників.

— Змилуйтеся.

— А я вам хочу допомогти, щоб ви в самотності не вигоріли, бідолаха. І перед князем відваги додати. Але ж ви нас усіх піддурили!

— Добре, тоді я спитаю. Що ця жахлива жінка знову розповідала?

— Ви вже були графом, — панна Єлена перелічувала на худеньких пальчиках, — графом, салонним шельмою, а тепер виявилися нічним шибеником, кривавим зухвальцем. То хто ж ви насправді?

Заплющилося очі.

— Так, як ви казали.

— Мгм?

— Усіма на десяту частку. Всіма одразу.

— Еге ж.

— А звідки можна про такі речі знати? Слухається інших людей, повторюється, що про тебе кажуть. Або слухається власних мрій і снів. Граф, шибеник, баламут, будь ласка. Вибирайте, що вам заманеться. Ми подорожуємо, не знайомі, хто ж боронить повірити пліткам?

— Пліткам, — замугикала вона. — Пліткам. Пліткам.

Піднялося ліву повіку.

— Що?

— Плітки Frau Блютфельд дуже далекі від правди, — вона докірливо похитала вказівним пальцем. — Я знаю, я знаю, пан Бенедикт не заперечить. Ви з князем Блуцьким затіяли всю інтриґу, в Єкатеринбурзі пролилася кров, то все петербурзькі ігрища, так, так.

Перехрестилося розмашисто.

— Бог мені свідок, панно Єлено, позавчора, в суботу, я вперше побачив князя Блуцького, у російській політиці не розуміюся взагалі, а для вуличних бешкетів придатний, як Frau Блютфельд для балету! Ось, мої руки досі тремтять. Якісь грабіжники напідпитку напали на нас, пан Фессар може засвідчити, місцеве жульё, справжнє чудо, що люди князя перебували поблизу, інакше б я сьогодні в труні подорожував, ну й чому ви робите такі очі!

— Але ж ви брехун, пане Бенедикте! — захопилася Єлена Муклянович, і в тому захопленні аж склала руки, наче для молитви. — Але ж ви брехун!

Заскреготілося зубами.

— А щоб тобі, начиталися дурнуватих романів і…

— Потяг не їхав.

— Що?

— Потяг не їхав. — Вона нахилилася над стільницею, притискаючи мармурово-білою рукою до грудей жабо. — Ми стояли на станції. Середина ночі, тихо, як у вусі. — Вона знизила голос до шепотіння. — Я не спала. Я чула кожне слово.

— Про що ви…

— «Наше завдання полягає в тому, щоб захистити доктора Теслу і його обладнання.»

— О, Боже.

— «Це може бути кожен із них».

Сховалося обличчя в долонях.

Панна Муклянович захихотіла.

Тихо застогналося.

— Рятуйте.

— Подати клубний сніданок, чи ви виберете з меню…

— Будь ласка, будь ласка, — посміхнулася стюардові Єлена.

На столі з’явилося начиння, відполірований самоварчик, дзбанки з молоком, ваза з фруктами. Панна Єлена, злегка схиливши голову і споглядаючи з-під чорних вій, заходилася бавитися райським яблучком. Спостерігалося за нею крізь пальці лівої руки, яка тепер підтримувала тягар безсилої голови. Панна наспівувала щось під ніс, бісик-іскорка перестрибував з її очей на рубін на шиї і навпаки. Вистромивши в великій задумі кінчик язика, вона поклала рожеве яблучко між самоваром і цукерничкою, на лінії, що розділяла впоперек стіл на вісім осіб. Поглянулося на яблучко, на панну, на стіл, на яблучко. Вона чекала. Вибралося з кошичка булочку з маслом і поклалося її на такій само відстані на протилежному боці самовара. Панна Єлена притисла тильну сторону долоні до червоних губ. Подумавши хвилю, вона пересунула сусідній комплект столового посуду, відкриваючи білу рівнину обрусу на своєму лівому фланзі. Відповілося генеральним перегрупуванням столового начиння. Панна Єлена, чарівно надувши щоку, поставила карафку з водою посеред струменя сонячного світла, кладучи на свій бік столу синьо-зелену веселку. Смикнулося за вуса, прикусилося ніготь. Сільничка, вся надія на сільничку.

Не знається правила гри, проте грається. Дивилося на панну Єлену з неприхованою підозріливістю. Чи був це лише черговий відрух наденерґійної дівчини, а чи вона добре знає, що чинить? Можливо, не тільки оцей вихоплений із життя епізод, кількаденну подорож Транссибом, час поза часом, — але й усе своє життя вона розігрує подібним чином. Не знається правил гри, однак грається. Так досягається мудрість, якої не досягнеш жодним іншим способом. Ми народжуємося — не знаємо навіщо. Ми ростемо — не знаємо навіщо. Ми живемо — не знаємо навіщо. Ми вмираємо — не знаємо навіщо. Шахи мають правила, зимуха має правила, навіть придворні інтриґи регулюються своїми власними правилами, — а які правила життя? Хто в ньому перемагає, хто програє, які критерії перемоги й поразки? Ніж служить для краяння, годинник — для відмірювання часу, потяг — для перевезення вантажів і пасажирів; а для чого служить людина? Не знається правил гри, однак грається. Усі інші ігри, поруч із цією, — лише дитинні спрощення на межі шахрайства, отупляючі вправи з механічної ефективности розуму. А це гра справжня. Її правила й цілі залишаються невідомими — про них можна висновувати тільки з самого перебігу гри, лише так вони проявляються у наших власних починаннях. Судді немає. Програєш, виграєш — але чому і звідки ця упевненість, годі висловити жодною міжлюдською мовою. Сільничка шахує гірчицю. Не знається правил гри, однак грається.

Вона перемогла, обернувши чайну ложечку на