Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

— Я поняття не маю, про що ви кажете.

— Так само, як не мали поняття про те, що тут на вас чекають? Адже ж я не сліпий, ви мало зі шкури не вистрибнули, — й навіщо було пхатися під ніж? Ви так домовилися з радником Дусіним? Що ви будете служити принадою, а люди князя їх постріляють? Для того знадобився отой театр учора за обідом? Але тепер він мало що дасть. Погляньте: madame Блютфельд, наш пан письменник-журналіст уже балакають, двірцевий сторож усе розповів, вулиця начебто порожня, проте прислуга про все довідується миттю. Скажемо, що якась банда хотіла нас пограбувати, — але це недовго протримається — два трупи… чи три?

— Два.

— Два. Не слід було виходити з купе, навіщо ви туди пішли?

Присілося на двірцевій лавці. На щастя, пасажири, які сперечалися у світлі перонних ламп із проводниками й високим візником, не дивилися у цей бік. Хвиля снігу стояла в повітрі впоперек колії, поморщена завісою морозу. Чи чутно було постріли й на двірці? Чи хтось із них проїжджав тією вулицею? Жандарм сам прибіг, чи його викликав Дусін? Фессар правий, це не має значення, чутки зупинити неможливо.

— Вас усе ж поранено. Я розбуджу доктора Конєшинa.

— Ні! — підвелося. — Це не рана. Я зараз зберуся докупи.

Турок похитав головою.

— Навіщо ви туди йшли, навіщо.

— Ви не зрозумієте… ніхто цього не зрозуміє… Неможливо розповісти… — Й усе ж, звичайно, намагається: — Я не повинен був іти. Мене застерегли. У мене не було жодних підстав. Усі арґументи були проти.

Фессар першим увійшов до вагона й допоміг піднятися східцями. Сперлося плечима на стіну коридору.

— Я міркував, звідки мені пам’ятне це прізвище. — Юнал Таїб машинально потягнувся за годинником, неуважно подивився на циферблат. — Ще година принаймні. Й тільки тепер — коли я подумав про мапи, що циркулюють Краєм Лютих, — ні, не Ґроховського — але ж багато польських засланців працюють на цих землях. Отож, мусила мені потрапити до рук — мапа? Звіт? Може, патент? Ґерославський, так? Ґерославський. Був такий геолог — Круппа? Жильцева? Останнім часом його, здається, розшукувала поліція. Якась гучна релігійна справа. Це тому, чи не так?

Не відповідалося.

— Тому, — прошепотів він. — Брат? Батько? Родич. Я відкрив метод, нарешті, — турок сховав згаслу цигару, стягнув рукавички. — Ви не мусите нічого говорити, я розумію, я розумію.

Що він розумів? Зціплювалося зуби, від цього болю годі було ясно мислити. Зрештою, турок дійсно не чекав на відповідь.

— Але те, що за ваш квиток платить царське Міністерство Зими! Це мене спантеличило. Політика, думав я. А тут вискакує князь Блуцький-Осєй. Аякже! Міністерство Зими від самого початку заполонили розтальники. Фон Зельке, Раппацький. А Побєдоносцеву, своєю чергою, довелося оплачувати заморозників, хотів він того, чи ні. Й так воно й обертається…

— Вибачте, мені вже треба…

— Hay, hay, olur, — він вклонився і відступив, утворюючи прохід у вузькому коридорі. Турок, спираючись на ціпок, постояв там іще мить, подібний своїм силуетом у важкій шубі на старого ведмедя.

Довго боролося із задубілими пальцями лівої руки, перш ніж влучилося ключем у замок.

Проте двері отделения були відчинені.

— Прошу увійти.

Він сидів у кріслі біля вікна. Затягнув фіранки — чорний костюм і тінь замість обличчя, а на колінах казанок, тільки й було видно. Виринув спогад про чиновников Зими, їхній перший образ, розлитий на зіницях одразу після пробудження. Вони ніколи не питають дозволу, перш ніж увійти; влада належить їм.

— Замкніть двері.

Запалилося світло.

Павєл Владіміровіч Фоґель закліпав, поправив на носі окуляри.

— Зачиніть двері, господин Єрославскій, у мене мало часу, прошу послухати. Мені казали, що краще нічого вам не казати, але це було б нечесно. Наше…

Осунулося на постіль, голова вдарилася об панель. Сивочолий охранник насупився.

— Наше завдання полягає в охороні доктора Тесли та його апаратури. Ми отримали інформацію, що в останній момент заморозники розмістили серед пасажирів люксу ще одну людину. Вони якимось чином довідалися, що ми маємо Вазова на виделці. Ми подбали про Вазова першого ж дня; пішло всупереч планові, й ми безмежно вам вдячні за втручання, але таким чином ви наразилися на небезпеку, — Фоґель нахилився до постелі. — Ви мене слухаєте? Ми не знаємо, навіщо ви потрібні Зимі, й не знаємо, що у вас спільного із Його Величністю. Але ми знаємо, що тепер заморозники вбачають у вас загрозу, мабуть, не меншу, ніж у докторові Теслі. А наше завдання полягає у тому, щоб охороняти доктора Теслу та його апаратуру. Ви розумієте, що я вам кажу?

— Я виста… на відстріл.

— Може, я не мав би казати. Чиніть, як вважаєте. Тепер ви знаєте. Це може бути кожен із них.

— Кожен і жоден і всі на…

— Що?

— Тс-с-с-с. Скажіть мені, Фоґеле. Чому заморозники? Яке мені діло до… Кхр.

— А ваші справи з Зимою? Навіщо ви туди їдете?

— Мій батько, так мені сказала Зима, розмовляє з лютими.

— Ах! І ви дивуєтеся? При дворі теж читають Бердяєва. Я службовець державного порядку, мене не призначили виправляти Історію, я не молюся на Кригу. Але такі є, є і тут, і там.

— Це не має…

— Що з вами? Ви зле почуваєтеся?

Він устав, занепокоєно нахилився, електричне світло озолотило сиве волосся. У скельцях його окулярів відбилося перекошене великим стражданням обличчя із яструбиним носом і чорними вусами — чиє обличчя — знайоме. Він простягнув руку. Загорнулося у плед.

— Господин Єрославскій?

Дрижаки заважали говорити виразно.

— Роз-роз-топ-лю-єть-ся.

Не помітилося, як він вийшов; не зауважилося, коли експрес вирушив зі станції у Єкатеринбурзі. Коли незабаром після того потяг минав на дві тисячі сімдесят восьмому кілометрі чотирикутний стовп, яким означено західну межу Сибіру, — отой тотем царської власти над Європою та Азією, укритий багатомовними прощальними, молитовними й лайливими написами, сотнями прізвищ російських, польських, єврейських, німецьких, арабських…, біля якого колись зупинялися кибитки, а родичі покидали засланців, — коли потяг минав межу, лежалося непритомним у післязаморожувальній лихоманці. Оттепель подолала в тілі кригу, кров знову потекла по захололій правій руці. Снилося про тріскаючу крижину, про рвучкі потоки відлиги й Сонце, що сходить над континентами, снилося — аж Сонце справді зійшло, й то було літо.

Розділ четвертий

Про сорок сім напівубивць і двох буцімто-слідчих

Вона перемогла, обернувши чайну ложечку на обрусі на дев’яносто градусів. Комбінація з трьох порцелянових кухликів паралізувала маслянку.