Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

Ґарен де Бресі важко зітхнув:

— Про те, що відбувалося впродовж останніх трьох років, боляче й згадувати. Мої сини стали найжорстокішими розбійниками на Аґрісі, і я нічого не міг удіяти. Вони грабували й убивали подорожніх, викрадали дітей і незайманих дівчат, влаштовували разом з Женесом шабаші й приносили людські жертви. Незважаючи на всі зусилля, нам не вдавалося зупинити їх, вони були всюдисущі й невловимі. Рівал був певен, що рано чи пізно вони спробують напасти на Шато-Бокер, і готувався до цього дня. Ну, а чим усе скінчилося, ви знаєте.

Все-таки не стримавшись, герцоґ випив ще трохи вина. Потім похмуро промовив:

— Втім, ще невідомо, чи справді все скінчилося. Мої люди досі не знайшли тіла Женеса.

— Як же так? — запитав я. — Адже „мортира“ вдарила прямісінько в нього. І ми не відчули з його боку ніякого опору.

Інна мовчки кивнула, погоджуючись зі мною.

— Не знаю, панове, — сказав герцоґ. — Я не чаклун і нічого певного сказати не можу. Проте факт наявний: Женеса ніде немає.

— Отже, він вижив і втік, — замислено промовила Інна. — Або ж… Чи не міг він проникнути в замок?

Герцоґ кивнув:

— Це не виключено. Про всяк випадок я наказав усім воїнам не знімати „ланцюгів сили“, — він торкнувся срібного ланцюга на своїх грудях. — Та це мало зарадить, якщо Женес уже в замку.

— А ви не перевіряли серед полонених? — спитав я.

— Атож, це спадало мені на думку. Але серед полонених його немає. Женес міг потрапити сюди ще простіше… — герцоґ на хвилю зам’явся. — Річ у тім, що коли ми брали полонених, брама на кілька хвилин лишилася без нагляду.

— Гм-м, — протягнув я. — Якщо Женес десь тут, то він напевно щось замишляє. Але що?… Скажіть, цей замок дуже старий?

— Йому вже дев’ять сторіч. Шато-Бокер збудував герцоґ Бодуен на місці захопленої ним фортеці Заклинателя Стихій. А південна башта ще древніша. Вона збереглася з язичницьких часів.

— І що там?

— Нічого особливого. Продовольчі склади.

Я встав і пройшовся кімнатою.

„Інно! Гадаю, нам слід оглянути цю башту“.

„Й особливо її верхню терасу“.

„Ага! Отже, ти подумала про те ж саме…“

— Пане герцоґ, — промовив я вголос. — Якщо башта лишилася ще з тих часів, коли тут хазяйнував Женес, то, можливо…

Ґарен де Бресі миттю підхопився.

— Атож, звісно! Я мав би зразу про це подумати… Ходімо! Мерщій! — І він стрімголов кинувся до дверей.

Прихопивши з собою меча, я побіг за ним. Інна не відставала від мене ні на крок.

„Твоя правда, Владику, — подумки зауважила вона. — Наші пригоди лише починаються“.

„Ой, Інночко! — відповів я. — Я ж так хотів помилитися…“

Ми зійшли вниз, перетнули двір і опинилися біля входу в південну вежу. Герцоґ почав розбирати в’язку ключів, аж раптом завмер і, глянувши на мене, потягнув за сталеве кільце. Двері прочинилися.

— Привіт! — почувся поряд голос Леопольда. Немов привид, він вискочив з пітьми церковної арки і прослизнув до дверей. — Ви, мабуть, когось шукаєте? Якщо типа в чорному вбранні, то він уже всередині.

Ґарен де Бресі люто вилаявся і, надриваючи горло, заволав, вимагаючи світла. До нас негайно підбіг зброєносець з запаленим смолоскипом. Герцоґ схопив його, і ми втрьох помчали вгору по сходах. За нами слідом біг кіт, а за ним — кілька воїнів.

Долаючи крутий підйом, я гарячково міркував, чому Леопольд не зчинив тривоги, коли побачив Женеса. Чому в нього не спрацювало чуття на нечисть?…

„Женес не нечисть, він людина, — заперечила Інна. — Людина, що продалася темним силам за могутність і довге життя, та все ж людина…“

Коли ми піднялися на самий верх башти, то побачили у протилежному кінці широкої тераси людську постать у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром. Женес стояв навколішки спиною до нас, здійнявши руки над головою, а між ним та високим парапетом пульсував стовп зловісного рубіново-червоного світла. Чаклун читав якесь заклинання, та, побачивши нас, замовк, встав з колін і повернувся.

Очі Женеса палали таким самим лиховісним рубіново-червоним вогнем. У сутінках його обличчя було розмитим та невиразним і слабко світилося, мов намазане фосфором.

— О! До мене завітали гості, — пролунав холодний скрипучий голос. — І то гості не прості. Володар попереджав, що ви небезпечні, та я не думав, що аж так… Ну що ж, ласкаво просимо, панове. Щоправда, ви з’явилися трохи передчасно — але вас це не врятує.

Женес зробив блискавичний порух рукою, і стовп червоного світла перетворив на вогнену стіну, а клуби в’язкого сірого туману заповнили весь простір між ним та нами. Почулося злякане нявчання кота…

Я ступив уперед, аби закрити собою Інну, і потягнувся за мечем, але зненацька збагнув, щo треба робити. Тієї ж миті Інна взяла мене за руку, і наші сили злилися воєдино. Ми разом вдарили по сірому туману й розірвали його на дрібні клапті.

Женес дико завив, упав навколішки і, схиливши голову, підняв догори руки. Та це не був жест капітуляції. Частина рубінового полум’я за його спиною відокремилася від загальної маси і, згорнувшись у вогненну кулю, зависла між долонями Женеса. А наступної секунди вона стрімко полетіла в наш бік.

Ми з Інною миттєво поставили перед собою енерґетичний бар’єр. Куля відскочила від нього, мов тенісний м’яч від ракетки, і зі ще більшою швидкістю повернулась до Женеса, на льоту змінивши свій рубіново-червоний колір на блакитний.

Супротивник не зміг відбити контрудару, але останньої миті йому все ж вдалось ухилитися. Блакитна куля зіткнулася з червоним полум’ям, пролунав оглушливий вибух, і вогненна стіна позаду Женеса щезла.

Ми побачили в кутку конічну заглибину, з якої стирчала довга палиця з чорного дерева. Тепер усе стало на свої місця. Як і майже тисячу років тому, на цій древній башті знову йшов бій між життям та смертю. Відміна полягала лише в тому, що той бій був одним із останніх, а зараз протистояння тільки набирало сили. Колись лицар з Основи, випадково потрапивши в світ Граней, поставив тут крапку в сторічній битві вічних; а ми, опинившись на Гранях з волі останнього з Великих, вступали в нову битву людей з силами Пітьми, битву