Читати книгу - "Містична річка"

— З дівчатами, з якими збиралася на прогулянку? — запитав Вайті, подивившись на Джиммі.

Джиммі кивнув головою.

— Отже, вона не обідала, — промовив Вайті.

— Але вона розмовляла з дівчатками, нашими дівчатками, своїми сестрами. А говорили вони про парад наступного тижня й про перше причастя Надін. Потім вона пішла до своєї кімнати, побалакала там трохи по телефону й близько восьмої вечора кудись поїхала.

— Ви знаєте, з ким вона розмовляла по телефону?

Аннабет похитала головою.

— Телефон у її кімнаті, — нагадав Вайті. — Приватна лінія?

— Так.

— Ви не матимете заперечень, якщо ми переглянемо записи телефонної компанії на цій лінії?

Аннабет зиркнула на Джиммі, й Джиммі сказав:

— Ні, не матимемо.

— Отже, вона покинула дім о восьмій. Наскільки вам відомо, вона поїхала зустрітися з подругами, Ів і Даяною?

— Так.

— А ви, містере Маркус, у цей час були ще в своїй крамниці?

— Атож. По суботах я там працюю, від дванадцятої до восьмої.

Вайті перегорнув сторінку в своєму блокноті й слабко всміхнувся до них обох.

— Я знаю, це нелегко, але ви тримаєтеся героєм.

Аннабет кивнула головою та обернулася до чоловіка.

— Я зателефонувала Кевінові.

— Добре. Ти говорила з дівчатами?

— Я говорила із Сарою. Я лише сказала їй, що ми скоро будемо вдома. Я не сказала їй більше нічого.

— Вона запитала про Кейті?

Аннабет кивнула головою.

— І що ти їй сказала?

— Я лише сказала їй, що ми скоро будемо вдома, — відповіла Аннабет, і Шон завважив, як затремтів її голос на слові «скоро».

Вона й Джиммі подивилися на Вайті, й він подарував їм ще одну слабку заспокійливу усмішку.

— Я хочу запевнити вас — і це наказ нашого найвищого начальства, — що ваша справа має в нас найвищий пріоритет. І ми не наробимо помилок. Офіцерові Дівайну доручили брати участь у розслідуванні, бо він друг родини, й наш бос уважає, що це спонукатиме його працювати ще активніше. Він буде поруч зі мною на кожному моєму кроці, й ми знайдемо негідника, який убив вашу дочку.

Аннабет здивовано поглянула на Шона:

— Друг родини? Я вас не знаю.

Вайті спохмурнів, збитий з пантелику.

Шон промовив:

— Ваш чоловік і я, місіс Маркус, були друзями.

— Дуже давно, — сказав Джиммі.

— Наші батьки працювали разом.

Аннабет, ще трохи збентежена, кивнула головою.

Вайті сказав:

— Містере Маркус, ви провели велику частину суботи разом з дочкою в крамниці, еге?

— Я з нею був і не був, — відповів Джиммі. — Я був у задній частині крамниці, а Кейті працювала за касою попереду.

— А чи пам’ятаєте ви що-небудь не зовсім звичайне? Чи поводилася вона дивно? Була напруженою? Чогось боялася? Можливо, в неї сталась якась сутичка з покупцем?

— Нічого такого, поки я там був. Я дам вам телефонний номер хлопця, який працював уранці разом із нею. Можливо, щось сталося раніше, до того як я туди прийшов, і він це пам’ятає.

— Дякую за це, сер. Але коли ви там були?

— Вона була такою, як і завжди. Вона здавалася щасливою. Можливо, трохи.

— Що?

— Та ні, нічого.

— Сер, найдрібніша подія тепер має значення.

Аннабет нахилилася вперед.

— Джиммі?

Джиммі зробив гримасу, дивлячись на них усіх.

— Ет, пусте… У якусь хвилину я підняв голову над своїм столом і побачив, що вона стоїть у дверях. Просто стоїть там, цмулячи коку крізь соломинку, й дивиться на мене.

— Дивиться на вас?

— Так. І на мить мені здалося, вона дивиться на мене так, як дивилася тоді, коли їй було п’ять років і я збирався покинути її в машині лише на кілька секунд, поки збігаю в аптеку. Того разу вона розплакалася, бо я щойно вийшов із в’язниці, а її мати померла, й мені здається, вона думала, що кожного разу, коли я покидаю її бодай на секунду, я можу не повернутися назад. Тому вона й плакала. І звідси той погляд. Вона могла плакати, могла й не плакати, але мала на обличчі такий вираз, ніби готується більш ніколи мене не побачити. — Джиммі прочистив горло й зітхнув довгим подихом, трохи вибалушивши очі. — У всякому разі я не бачив цього погляду в неї вже чимало років, можливо, сім або й вісім, але протягом кількох секунд у суботу вона дивилася на мене саме тим поглядом.

— Наче готувалася вже ніколи вас не побачити?

— Атож. — Джиммі дивився, як Вайті записує це в свій блокнот. — Але не роздувайте цей випадок. Зрештою, то був лише погляд.

— Я не збираюся роздувати його, містере Маркус, обіцяю вам. Це просто інформація. Така в мене робота — я збираю клапті інформації, аж поки кілька з них не стулиться докупи. Ви кажете, що були у в’язниці?

— Господи, — сказала Аннабет дуже тихо й похитала головою.

Джиммі відхилився назад на великому стільці.

— От ми й приїхали.

— Я лише запитав, — сказав Вайті.

— Ви так само запитали б, якби я вам сказав, що п’ятнадцять років тому перебував на престижній роботі? — захихотів Джиммі. — Я відсидів два роки за пограбування. У «Оленячому острові». Запишіть це в свій блокнот. Така інформація, сержанте, допоможе вам зловити вбивцю моєї дочки? Я лиш запитую.

Вайті скинув поглядом на Шона.

Шон сказав:

— Джиме, ніхто тут не хоче тебе образити. Забудьмо про це й перейдімо до суті.

— До суті, — повторив Джиммі.

— Окрім того погляду Кейті, — промовив Шон, — ти більш не помітив нічого незвичайного?

Джиммі перевів свій погляд арештанта на прогулянці, яким він дивився на Вайті, на філіжанку з кавою і зробив ковток.

— Ні. Нічого. А, стривай-но, цей юнак Бренден Гарріс… Але ні, він приходив сьогодні вранці.

— Що ти скажеш про нього?

— Це хлопець, який живе у сусідстві з нами. Він приходив сьогодні й запитав, чи Кейті була на роботі, схоже, він сподівався її побачити. Але вони майже не знали одне одного. Мені лише стало трохи дивно. Але це нічого не означає.

— А може, Кейті зустрічалася з ним? — запитав Шон.

— Ні.

Аннабет втрутилася:

— Звідки