read-books.club » Сучасна проза » Практична педагогіка, Ксенія Демиденко 📚 - Українською

Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

80
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Практична педагогіка" автора Ксенія Демиденко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 50 51 52 ... 182
Перейти на сторінку:

 

Зате спілкуватися з Вовою на загальні теми було вельми пізнавально та цікаво. Поступово я зрозуміла,  що за життєвим досвідом він переріс  мене й всіх однолітків на багато років вперед. Хлопець рано  залишився без батьків,  тому довелося. Поки бабуся була здоровою, працювала  - то  Вова навчався, на відмінно навчався. А потім бабуся важко захворіла,  й він закинув школу, виходжував бабусю, а потім зв’язався з бандою. Тепер він – основний добувач у цій маленькій родині. Я бувала  в цьому домі часто, навіть  частіше,  ніж зобов’язував статус класного керівника. Вовина бабуся  називала мене донечкою, Вовка, шуткуючи, мамулею. Це тому, що я весь час його виховувала.  З його легкої руки всі в класі мене почали називати за очі – мамою  Сонею. Ось і в мене з’явилося прізвисько. А я ж думала, наївна, що ніколи не буде. Благо, не образливе.

 

— Подивись, в чому ти ходиш? – Вова міг дозволити собі прийти в школу в м’ятій сорочці й брудних джинсах. Ось і тепер він був одягнений  як-небудь: широченні  бриджі, брудно-зеленого кольору з безрозмірними кишенями, якась дурнувата хустка на голові.- А форма у тебе є?

 

- Може, ще  фрак з  краваткою-метеликом одягти? – знущався не на жарт.

 

- От за кожного учня не у формі мені шию завуч гризе щоденно, - тисну на жалість.

 

- А за ваш не гризе?  У   вас, Соня Костянтинівна,  теж прикид  відстойний, але я нічого не говорю… не говорив… До сьогоднішнього дня. Ви перша почали, - огризався  мій учень. Я образилася,  довго не говорила з ним, але потім пробачала – мовляв, не розуміє, що творить.

 

- І що в моєму одязі відстойного? – коли минула образа, мене охопила цікавість. Я собою  була  задоволена, коли позирала в дзеркало. Ще б чого?  Бог подарував мені й красу, й чарівність. Це я знала. Інакше чого б на мене так витріщалися  чоловіки  й весь час  прагнули познайомитися та зав’язати роман? А одяг? Так то тільки одяг, оболонка для  соціуму.

 

- Та все, - рубав мої ілюзії Вова. — Ви - молода жінка,  та ще й  особистість публічна. За модою  стежити треба. Наприклад, вам би підійшов якийсь  яскравий колір   блузи, а не оце сіре лахміття, що висить на вас. А що це за спідниця на зразок мішка? - Вова  показував мені  ілюстрації з журналів і  навчав, як треба одягатися сучасній  вчительці.  Я була шокована тим моделям, які він пропонував. І лише за умови, що я зміню свій імідж, Вова обіцяв прислухатися до моїх порад і одягти шкільну форму. Більш того, він гарантував, що в класі усі будуть ходити лише в формі й завуч мене гризти з цього питання перестане.

 

— Гаразд, я  з понеділка  ходжу в такому, - і вказувала на ілюстрації з журналу мод,-  а ти у формі, - кидала виклик  юнаку.  В суботу  їхала на базар і  купувала собі  обновки. Я й не знала, що змінювати імідж – це  приємно. А як на мене дивився фізик Ігор  Павлович!!! Його очі з-під окулярів і так були великими, а то збільшилися  вдвоє. Заради цього ефекту  варто було  так рядитися. Тепер вся школа говорила тільки про мої ноги. Пішли  навіть плітки, що я  збираюсь звабити   директора  й поцупити з родини хіміка – Валерія Петровича. Сміливі  я мала плани, тільки  про них була традиційно не в курсі.

 

— Ну що, задоволений? – майже сичала під кінець дня я на все того ж Вову. – Я сьогодні змушена була стільки почути  про свої частини тіла…

 

— Мені теж було в падло одягати цей довбаний костюм, і як я в ньому парився всі шість уроків знаю тільки я, - сердито  прогарчав  Вова. –  Усікла, як херово, коли  незручно?

 

— Усікла. Ходи, як хочеш, - ображено тихо вимовила я. – До речі, усікли, - виправляла я. Вовка все частіше звертався до мене на «ти». Це  дратувало.

 

-  Е нєтушки…. Я так дівкам більше подобаюсь. Малишня з восьмого  класу  на мене запала, - він  жував гумку, чавкаючи, й посміхався прямо мені в очі. Чи то перевіряв, чи то знущався.

 

  Так  ми й ходили: я в короткій  спідниці не присідала цілий день, боячись, що розійдуться шви,  а  Вова «парився»  в шкільному костюмі. Двоє придурків, чесне слово…

1 ... 50 51 52 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"