Читати книгу - "Стара хвороба"

Коли Юсуф, стоячи однією ногою на пристані, а другою в човні, подаючи руку Зулейсі, раптом ні з того ні з цього, ніби це щойно спало йому на думку, сказав:

— Я хотів вам запропонувати… Якщо ви проти, будемо вважати, що я нічого не говорив. Муніципалітет тут побудував невеликий парк. У ньому ось уже тиждень показують кіно… Поки ще рано… Ми жодного разу не бачили містечка вночі… Якщо хочете, заглянемо туди на кілька хвилин… Подивимося, що там та як.

Зулейха погодилася без вагань:

— Яка чудова ідея, звичайно, підемо.

Юсуф на мить завмер, коли побачив, з якою дитячою поступливістю і навіть радістю Зулейха пристала на його пропозицію.

— Але, звісно, якщо ви втомилися, повернімося на пароплав… — сказав він. — Вам вирішувати.

Зулейха розсміялася:

— Хіба ми з вами не домовилися, що вся втома і нездужання залишаться на пляжі?

Юсуф відзначив два важливі моменти в поведінці й словах Зулейхи.

Колишня Зулейха ніколи так швидко і легко не погоджувалася з тим, що він пропонував. Але завжди з легкою гримасою незадоволення опиралася навіть у малозначних питаннях.

Крім того, він уперше чув, щоб вона надала значення його словам, запам’ятала їх і потім повторила.

І нарешті, він зауважив, що, коли вони поверталися тією самою вулицею, якою спускалися кілька хвилин тому, Зулейха йшла поруч підскоком, немов школярка, й іноді перестрибувала через пошкоджені булижники у бруківці, намагаючись підстроїтися під нього і йти з ним у ногу.

Всі ці ледве помітні зміни в поведінці Зулейхи були такі для неї нові, що годі й описати.

У всіх селищах і містечках, де під час свого плавання Мармуровим і Егейським морями зупинявся «Ташуджу», Юсуф щоразу з цікавістю розпитував про роботу муніципальної влади, шукав будь-якого приводу, щоб оглянути всі нові споруди, вулиці, ринки й різниці, і тягнув за собою Зулейху.

Він гадав, що зумів приховати від дружини зацікавленість, яка раніше так її дратувала і була однією з причин їх непримиренних суперечок.

Коли вдалині показався осяяний вогнями парк, Зулейха вирішила трохи підштрикнути чоловіка:

— У вас прокинувся колишній дух працівника муніципалітету.

— Чого б то?

— А хіба ми не тому йдемо прогулятися парком?

— Запевняю, не тому… Якщо хочете, можемо повернутися.

Він потерпав від того, що вона вгадала його справжні наміри, і цілком серйозно зібрався повернути назад, Зулейха ж уривчасто розсміялася:

— Та годі вам, ви ж не дитина. Що в цьому поганого?

Юсуф теж розсміявся:

— Поганого начебто нічого… Все дуже просто… Але ви, їй-богу, все не так зрозуміли… Будьте певні.

Юсуфу ніколи не вдавалося приховати брехню, а тому, коли він промовляв останні слова, голос його по-дивному затремтів, і це ще дужче розсмішило Зулейху.

— Ви теж будьте певні, що я не помилилася, — сказала вона. — Але чому ж мені має здаватися дивним таке бажання? Хіба ж я сама не культурна людина? Мені теж, звичайно ж, цікаво, як тут намагаються облагородити своє містечко.

Цього разу вже Юсуф не йняв віри. І у нього на те були всі підстави. Він не міг уторопати зі слів дружини, жартує вона чи робить це заради власного інтересу і задоволення, а тому теж розсміявся.

Якийсь час вони йшли, перекидаючись жартами і кепкуючи один з одного, немов двоє друзів, а потім Зулейха поринула в свої думки.

Як приємно вони могли б говорити на теми, які завжди, поки вони були чоловіком і дружиною, загрожували перерости у сварку, якби всі їхні розмови проходили ось так подружньому.

Юсуф, злякавшись, як би дружина не визнала всі вдосконалення в саду надто примітивними і демократичними, відразу ж запропонував піти геть і сказав:

— Як видно, даремно вони старалися. І хотіли щось зробити, та не дуже їм це вдалося. — Але в цьому критичному зауваженні відчувалося приховане суперництво.

Зулейсі ніби захотілося продовжити недавню суперечку, і вона спитала:

— Ну чому ж? Мені, навпаки, здалося, що зроблено все з душею, все таке миле. І якщо вже ми сюди прийшли, треба обов’язково хоч краєм ока поглянути на їхній кінотеатр.

Зулейха говорила так не лише, щоб здивувати й порадувати Юсуфа. Їй справді дуже сподобалися розвішані на деревах лампочки, бензиновий двигун, що стояв трохи віддалік, чоловіки, котрі попивали каву і газовану воду й курили наргіле на краю крихітного басейну, купки жінок в чаршафах, які, ніби злякавшись місячного світла, відійшли в тінь, під крони дерев. Їй було приємно прогулюватися серед цих людей і уявляти собі, що вона долучається до намальованих людей з величезної картини, на якій зображено сад. Зайшовши за перегородку, зроблену зі скріплених дерев’яних дощок на залізному каркасі, вони увійшли до тієї частини парку, де розташовувався кінотеатр. Зулейха, не зважаючи на те, що чоловік хотів сісти трохи віддалік і тим самим відокремитися від основної частини народу, попрямувала в самісінький центр велелюдного натовпу. Вона радісно усілася на один з двох вільних стільців, які там нагледіла, другий підсунула до себе, приберігаючи його для Юсуфа, і помахала йому рукою, щоб він хутчіше йшов.

Зулейха з давнього часу дивилася як на гірший з гріхів проти гарного тону їсти під час вистави в театрі або в кіно і вважала це найганебнішим порушенням етикету жителями Анатолії. А тут раптом погукала офіціанта, який снував між рядами стільців, побрязкуючи щипцями для цукру, і замовила собі газовану воду, а Юсуфові — каву.

Коли Зулейха це робила, в ній знову прокинулося те дивне відчуття, яке з’явилось у неї кількома годинами раніше, коли вона висунулася з дверцят машини на піщаному пляжі. Дівчина ніби бачила, як дивовижна краса, котру людина може пережити в своєму житті не більше одного разу, — у вигляді сяяння, подібного до того, що йде від металевої статуї, — змусила заблищати її очі, заграти усмішку на обличчі.

Фільм виявився не лише німим, а й без музичного супроводу… Тишу порушували лише голоси глядачів, які зрідка кидали свої репліки, та плач якогось малюка, що рюмсав на руках у матері.

Слабкий фільмопроектор програвав у битві з яскравим місяцем: розгледіти бодай щось можна було лише в тій частині білого екрана, куди падала тінь від крислатого дерева.

Юсуф дивувався, як у них не вистачило розуму спорудити тент для захисту від місячного світла. Зулейха дзвінко розсміялася на це критичне зауваження.

Попереду них сидів огрядний чоловік середніх літ. Шерстяний піджак він поклав на стілець поряд із собою, а на плечі накинув велику хустку. Гадаючи, що вони прибули до їх містечка вперше, товстун з невимушеністю, властивою жителям Анатолії, мов люб’язний господар, звернувся