Читати книгу - "Учитель"

принести йому ленч, бо виобразив, що то полудень, хоча міські дзвони щойно пробили північ. Пеле, люто висваривши служниць за недостатню пунктуальність, мало не побив свою бідну стару матір, яка порадила йому йти спати, та почав грізно ревти про lе mаu-dit Anglais,[215] Крі-і-мсворта». Я ще не лягав, просидівши допізна над німецькими книжками, котрі недавно придбав, коли зачув рев унизу і розрізнив голос директора. Він був страшенно збуджений, що було нехарактерно для нього. Прочинивши двері, я розчув його вимогу подати йому «Крі-і-мсворта», аби він міг перерізати йому горло просто на обідньому столі і омити клятою кров’ю англійця свою честь, яка, за його словами, була заплямована.

«Він або збожеволів, або напився, — сказав я сам собі, — але в будь-якому випадку і його старій матері, і служницям не завадить моя допомога».

І я негайно спустився в хол. Хитаючись, Пеле з налитими люттю очима тинявся холом; гарненьке видиво — щось середнє між божевільним та дурником.

— Ну ж бо, месьє Пеле, — сказав я, — вам краще піти спати. — І взяв його за руку. Збудження Пеле, ясна річ, лише зросло при вигляді та доторку людини, чиєї крові він щойно жадав; він борюкався та бився з люттю; але п’яний чоловік — не суперник тверезому; проте навіть у тверезому вигляді хирлява статура Пеле програвала моїй кремезній будові. Я відвів його нагору й нарешті вклав у ліжко. Під час усієї цієї процедури він не переставав мені погрожувати, і його слова, навіть вимовлені уривчасто, мали сенс; тавруючи мене як зрадливого вилупка віроломної країни, він так само, на одному диханні, кляв і Зораїду Ретер, обзиваючи їі femme sotte et vicieuse,[216] котра із хтивої примхи кинулася в обійми безпринципного авантюриста; своє останнє твердження він підсилив шаленим ударом, опосередковано спрямованим на мене.

Коли я, ледь упхавши його в ліжко, виходив, він усе ще поривався з нього викараскатись, але я вдався до перестороги: замкнув за ним двері на ключ. Я повернувся в свою кімнату, впевнений, що Пеле до ранку не вийде зі своєї, й намагався зробити певні висновки зі сценки, свідком якої щойно став.

Нарешті й директриса, вражена моєю холодністю, роз’ятрена презирством та схвильована перевагою, котру, як вона правильно підозрювала, я віддавав іншій, потрапила у власну пастку — сама заплуталась у сітях пристрасті, яку хотіла розпалити в мені. Я збагнув — судячи зі стану, в якому перебував останніх три місяці мій працедавець — що його дама серця розлюбила його — чи, радше, втратила до нього прихильність, оскільки любов — слово надто тепле й чисте для мадемуазель, та дозволила йому побачити, що те місце в її і так напівпорожньому серці, котре раніше займав він, тепер належить його підлеглому, вчителеві. Не без здивування я виявив, що змушений підтримувати наявний стан речей: Пеле з його старомодною школою був такою зручною та прибутковою партією, а Зораїда — такою корисливою, що я замислювався, чи спроможна особиста прихильність мадемуазель хоч на мить узяти в ній гору над практичними інтересами; але з того, що сказав Пеле, було зрозуміло: мадемуазель не тільки відштовхнула його, а й недвозначно натякнула на прихильність до мене. У потоці вигуків п’яного було й таке:

— І ця негідниця звабилася вашою молодістю, шмаркатий ви дурню; й теревенить щось про ваші благородні манери, що ними називає вашу прокляту англійську церемонність; ще й просторікує про чисту вашу мораль — отакої! Des moeurs des Caton a-t-elle dit — sotte![217]

Цікавою ж мусить бути її душа, думав я, якщо, незважаючи на сильну природну схильність цінувати передусім багатство і становище, сардонічне презирство невдатного підлеглого справило на неї більше враження, ніж улесливі залицяння процвітаючого chef destitution.[218] Я посміхнувся в душі; і дивно, хоча моє самолюбство й було потішене цією перемогою, найкращі мої почуття не були зачеплені. Наступного дня, побачивши директрису, коли вона під якимось приводом зустріла мене в коридорі з таким виглядом покірності, з яким ілоти Древньої Спарти дивилися на своїх власників, я міг відчути до неї хіба що жалість, а не любов. Коротко й сухо відповісти на розпитування про здоров’я, проминути її з холодним поклоном — оце й усе, на що я спромігся; її присутність і манери спричиняли лише один ефект — заглушали в мені все найкраще й витягали на світ усе нездорове; часом це мене морально знесилювало, але завжди озлобляло. Я усвідомлював шкоду, яку завдаю, й картав себе за це. Я завжди ненавидів тиранів, і споглядання раба, який добровільно схилився переді мною, мало не перетворило мене самого на те, що я так ненавидів! Була якась низька насолода в тому, щоби вдихати нудотний фіміам, який кадила мені приваблива і молода ще шанувальниця, та водночас усвідомлювати деградувальний вплив цього задоволення. Коли вона проходила повз мене м’якими й нечутними кроками рабині, я почувався водночас диким варваром і чуттєвим пашею. Часом мовчки терпів її поклоніння; часом грубо відкидав його. Але і байдужість, і грубість однаково поглиблювали в мені те зло, якому хотів покласти край.

— Que le dedain lui sied bien![219] — почув якось її слова, сказані матері, — il est beau сотте Apollon quand il sourit de son air hautain![220]

І весела літня дама розсміялася та промовила, що її доньку, певно, причарували, бо в мені нема нічогісінько гарного, крім того, що я стрункий та не каліка.

— Pour moi, — сказала вона, — il me faut tout I’effet d’un chat-huant, avec ses besides.[221]

Гідна похвали бабулька! Я б розцілував її за ці слова, якби вона не була така стара і товста, до того ж червонолиця — її розсудливі й правдиві слова видавалися мені цілющими порівняно з нездоровими ілюзіями доньки цієї дами.

Прокинувшись наступного ранку після нападу алкогольного шаленства, Пеле геть не пам’ятав нічого з того, що трапилося напередодні, а мати його була достатньо розсудлива, аби не повідомити йому, що я став свідком його падіння. Він більше не вдавався до способу втопити у вині свої прикрості, але й у тверезому вигляді невдовзі продемонстрував, що жало ревнощів глибоко вп’ялося йому в серце. Природа, формуючи характер цього істинного француза, разом з іншими рисами заклала в нього і лютість; уперше це проявилося під час хмільного шалу, і злість, спрямована на мене, була справді жахливою; тепер же вона проглядала не так явно — у миттєвому скороченні м’язів обличчя і спалахах гніву в