Читати книгу - "Учитель"

— Mademoiselle, я забув рукавичку: вона, певно, он там.

Френсіс рвучко підвелася, щоб пошукати її, і коли вона відвернулась — я саме стояв перед каміном — я нечутно підняв маленьку китайську вазу, одну з тих дрібничок, котрі прикрашали камінну поличку, таку саму старомодну, як і сервіз — і, підсунувши під неї гроші, сказав при цьому:

— А ось і моя рукавичка! Я зронив її за камінну решітку; на добраніч, mademoiselle! — і вдруге квапливо вийшов.

Хоча мій імпровізований візит і був коротким, але виявився цілком достатнім, щоб отримати укол у серце: я помітив, що Френсіс уже витягла з привітного маленького каміна останні тліючі червоні жаринки: змушена враховувати кожну дрібницю й економити на всьому, відразу, як я пішов, вона позбавила себе розкоші тепла, вважаючи за недоцільне насолоджуватися ним на самоті.

— Добре хоч, що ще не зима, — подумав я, — але за два місяці налетять листопадові вітри та дощі; дозволь же мені, Боже, до того часу заробляти достатньо, щоб я міг підкидати у вогонь вугілля ad libitum![212]

Тротуари вже підсохли; чистий та цілющий вітерець колихав повітря, відсвіжене грозою; за моєю спиною, на заході, небо сяяло, мов опал, небесна блакить змішалась із кармазином, а величезне сонце, прекрасне в своїх Тіцианових відтінках, занурило свій край за обрій. Звернувши на схід, я побачив нагромадження хмар, також помітив дугу вечірньої веселки; це була чудова райдуга — гінка, розлога, яскрава. Я довго на неї дивився, й очі впивалися картиною, а мозок ніби всмоктав її всю, бо тієї ночі, довго лежачи без сну в приємному збудженні й спостерігаючи за безшумною грою блискавок на тлі відступаючих хмар, що сріблом вкривали зорі, нарешті я заснув, й уві сні привиділися мені західне сонце, купа хмар і велична веселка, а я стояв — гадаю, що то була тераса — перегнувшись через поруччя, й бачив під собою широчінь, глибини якої не міг осягнути, але з безперервного плескоту хвиль зрозумів, що то, певно, море; воно простяглось аж до горизонту і було то мінливо-зеленим, то яскраво-синім: ледь помітне на відстані та вкрите легким серпанком. Десь між небесами і водою з’явився золотавий проблиск, поплив, наблизився, побільшав, змінився; предмет завис між небом та землею, під аркою веселки; м’які, але нечіткі хмари розсіялися під ним. Предмет спустився, мов на крилах; кришталево чисте, пухке, мерехтливе повітря вкрило його мов одіянням, і яскраво-рожеве світло освітило обличчя й здійняті руки Ангела. Велика зірка сяяла на чолі його, а піднята рука, що палала, наче промінь, вказувала на дугу вгорі, а голос у моєму серці сказав:

— Шукайте — і знайдете![213]

Глава XX

Поліпшити своє матеріальне становище — ось що мені було потрібно, це стало моєю метою, і я сповнився рішучості її досягти, але ще ніколи я не був такий далекий від цього. У серпні шкільний рік (l`аnnèе scholaire) завершився, іспити закінчилися, нагороди було вручено, учнів розпущено, ворота коледжів та двері всіх пансіонів зачинено, і їх не планували відчинити аж до початку чи середини жовтня. Наближавсь останній день серпня, а чого я досягнув? Чи наблизився хоч на крок до своєї мети за останніх три місяці? Навпаки, на крок відступив. Відмовившись від посади вчителя англійської мови у закладі мадемуазель Ретер, я добровільно «врізав» собі платню на 20 фунтів — із бо фунтів per annum[214] до 40, і навіть ця сума, яку отримував, була ненадійною і тимчасовою.

Я вже давненько не згадував в своїй розповіді про месьє Пеле. Здається, прогулянка при місяці була останнім моїм спомином про цього джентльмена, правда ж полягає у тому, що з того пам’ятного випадку в наших стосунках відбулися зміни. Звісно ж, він не підозрював, що тиха година, ясний місяць і відчинене вікно відкрили мені таємницю його корисливої любові та нещирої дружби, інакше б наші стосунки — рівні та люб’язні — тривали б і далі, але тепер я став колючий, мов дикобраз, і негнучкий, як дрючок із терену; вже ніколи не відповідав посмішкою на його добродушне кепкування й не мав часу на розмови з ним, і незмінно відмовлявся — до того ж, дуже холодно та рішуче — від запрошення випити каву в його кабінеті; жартівливі натяки Пеле на директрису, які він і далі робив, я вислуховував з похмурим спокоєм, що дуже відрізнялося від того нетерплячого збудження, з яким сприймав його натяки раніше. Протягом тривалого часу месьє Пеле терпів мою холодну байдужість і навіть став уважнішим до мене; але врешті збагнувши, що його покірна люб’язність не спроможна пом’якшити чи розтопити моє серце, також перемінився; запрошень більше не було; обличчя його стало похмурим та підозріливим, і з його розгубленого і замисленого погляду я зрозумів, що він тепер постійно вивчає мене, аналізує побачене й прагне дійти якихось висновків. Гадаю, що йому це врешті-решт вдалося, бо був він доволі проникливим; можливо також, що мадемуазель Зораїда допомогла йому у вирішенні цієї загадки — в будь-якому випадку, невдовзі я помітив, що сумніви й невизначеність зникли з його поведінки, і тепер замість удаваної дружності та сердечності він обрав стриману, але гранично люб’язну манеру спілкування. Це було саме те, чого я домагався, тому знову почувався порівняно вільно з ним. Ясна річ, що моє становище в домі мені не подобалось, але тепер, коли мені не треба було терпіти його дворушництво і фальшивий вияв дружби, я був спроможний до цього, особливо нині, коли пафосне почуття ненависті чи ревнощів директорки вже не зачіпали мою душу філософа; я з’ясував, що він не надто зачепив мене за живе, бо моя рана дуже швидко і добре загоїлася, залишивши по собі почуття презирства за віроломний спосіб, яким вона була заподіяна, і стійку недовіру до руки, що намагалася вчинити його у темряві.

Такий стан тривав до середини липня, а тоді відбулися невеличкі зміни. Одного вечора Пеле прийшов додому на годину пізніше звичайного у недвозначному стані сп’яніння — дуже нетиповому для нього, бо якщо йому й були притаманні найгірші недоліки своєї нації, то мав він також і одну з чеснот, а саме тверезість. Цього разу він був настільки п’яний, що підняв усіх в будинку (за винятком учнів, чий дортуар був над класними приміщеннями і розташовувався в іншій будівлі, а тому залишався цілком недосяжним для шуму), тим, що шалено закалатав у дверний дзвінок і звелів негайно