Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 45

Наступний ранок почався у Богдана з похмілля.

Він вийшов на кухню і вголос обурився, що раніше його від кількох банок пива так не вставляло. Кіра, що розбивав курячі яйця на сковорідку в одних боксерах, засміявся. Сказав, що Богдан став таким доброчесним, що його організм вже не сприймав великі дози алкоголю.

За сніданком вони з Кірою знову повернулися до вчорашніх доручень, і Богдан відчув у своїх венах передчуття чогось великого. Ось-ось його життя зміниться, Білецький потоне, а Мирослав, господи, якщо тільки в них все вийде… Мирослав опиниться в його обіймах, і Богдан поклянеться, цілуючи його в маківку, що жодна тварюка і пальцем його не зачепе. В жодному місці на землі.

«З Богом», – подумав Богдан, підводячись.

У коридорі вони стали пліч-о-пліч біля дзеркала в повний зріст.

– Будь ласка, зроби все максимально швидко, – не втримався Богдан, стежачи за тим, як Кіра застібає ґудзики пальто.

– А що, так скучив за своїм хлопцем?

Богдан схилив голову набік.

– Боюся, як би Мирослав не наробив якихось дурниць. Я взагалі не розумію, що у Білецького може бути на студента-сироту. Серйозно. Може, Мирослав наркотиками торгував? Не знаю, або…

– Годі гадати, одного разу ти вже назвав його хлопцем за викликом.

– Кіро.

– Ні, я серйозно дивуюся твоїм висновкам. – він першим вийшов надвір, розвернувшись на п’ятках. – Іноді ти збіса мудрий і розумний, а потім ти вирішуєш, що твій новий знайомий працює в ескорті, бо наче має дорогий байк.

– Все було не зовсім так, – скривився Богдан.

Він ледь не послизнувся на тонкому шарі льоду на подвір'ї, поки йшов до автомобіля, і десь там вглибині мозку билася думка, що вже настала зима… Чорт забирай, зима. Напевно, найбільш депресивна пора, за винятком Нового року та Різдва. Торік він святкував разом із сім'єю брата, а тости раз у раз стосувалися їхньої майбутньої кар'єри, їхньої перемоги, їхніх амбіцій.

Через рік Богдан зрозуміти не міг, як його серце тремтіло від чогось настільки банального, як робота в мерії, якщо у цьому світі жив хлопець, від поцілунків якого в нього абсолютно зносило дах.

– А ти про що подумав би на моєму місці? – спитав він у Кіри.

– Не знаю, – знизав той плечима. – Програмісти багато заробляють. Я б вирішив, що він створює якесь програмне забезпечення, як варіант.

– Програмне забезпечення?…

Зітхнувши, Богдан махнув Кірі на прощання і виїхав з двору, коли червона «Тесла» вже зникла за поворотом.

Коротка мить перепочинку – по дорозі на роботу – пролетіла як одна секунда. Тим більше, Богдан майже на кожному світлофорі дивився на смартфон, наївно сподіваючись, що Мирослав дасть про себе знати. Повна відсутність контактів із ним виводила Богдана з себе. Поки Кіра був поруч, він, звичайно, стримувався, але, залишившись наодинці з собою, таки ляснув долонею об кермо, вкотре подивившись на темний екран телефону.

Богдан гнав від себе погані думки, старанно уникав гострих кутів і сумнівів. Думаючи про Мирослава, він завжди згадував лише добре, і посмішка мимоволі з'являлася на його обличчі.

– Скоро, малий, – прошепотів Богдан, заїхавши на парковку.

Його підхопила хвиля яскравих подій, до яких сам він приклав руку.

Йшлося, зрозуміло, про дискредитацію Білецького. У «Фокусі» надрукували розгромний матеріал про те, скільки мотоциклістів розбилося на перегонах, організованих Вадимом Білецьким, а в інтернеті, як гриби після дощу, з'являлися статті про його незаконну діяльність. Чорт забирай, Богдан навіть не думав, що його колишні колеги накопали стільки бруду! Здавалося, Білецький був причетний ледь не до всіх проблем міста. Яку проблему не візьми, обов'язково знайдеш цього чоловіка.

– Ну як тобі матеріальчик? – подзвонив йому через дві години Кіра.

– Супер, я тобою пишаюся, усіма хлопцями. Мені вже три канали дзвонили з проханням прокоментувати викриття.

– Це лише початок. А знаєш, де я зараз?

– Ну… Де?

Що за ігри?

– Стою біля гуртожитку Мирослава. Зараз буду підніматися.

– Гаразд, – відповів Богдан настільки швидко, що здав усе своє хвилювання. Зрозуміло, він нервував. – Добре. Це чудово. Успіхів тобі. Я буду чекати на…

– Буду на зв'язку.

Скинувши дзвінок, Богдан потер очі, повертаючись до екрана комп'ютера.

Він відклав телефон убік – на відстань витягнутої руки, щоби не заважав друкувати. Тож великий день настав!

І Богдан сам ненавидів себе за те, що не відчував усю палітру емоцій з цього приводу. Нещодавно боротьба з Білецьким була справою честі, а тепер він би зірвався з місця в розпал вирішального бою, щоб обійняти свого хлопця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно