Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Обережно, Наядо, — сказав Степан їй на вухо, переводячи подих. Встиг.

— Дякую, — прошепотіла Лора і накрила його руку обома своїми руками, вчепившись правою “замком” між його пальців . Перевела подих. Вона дуже злякалась і зараз була ціла лише завдяки його блискавичній реакції...

— Ти ж дороги не бачиш. Мені не дивитись на тебе? Ти впевнена, що хочеш цього? — він усміхнувся.

— Ні… я й не хотіла, — відповіла Лора і одразу ж замовкла. Сказала зайве.

До них підскочила Тоня і поклала руки їй на плечі.

— Лоро, ну ти й даєш! Якби не Степан — вбилася б! Налякала мене мало не до смерті!

Лора лише розгублено усміхнулась до подруги.

— Бонд, ти красава, — Бакеро поплескав друга по плечу і засміявся. — А казав, що рука поранена.

— Бреше, нічого у нього там нема, — підхопила Тоня. — СИМУЛЯНТ!

— Та ну вас, — Степан відвернувся від них, притискаючи перелякану дівчину до себе.

Лариса точно знала, що приховують бинти. І якби Степан міг — він би підхопив її обома руками, а так тягнув однією і місця, де джинси врізались у шкіру в момент ривка, трохи припікали. Лора знала: там будуть синці. Переживе. Головне, що вона не впала… Потроху заспокоювалась. Їй дуже хотілось повернутись обличчям до Степана, уткнутись носом йому в груди і щоб він обійняв її, але не наважувалась так зробити...

— Схоже, що рятувати Ларису — твій обов’язок, — усміхнулась Тоня до Степана.

— Це через підбори, — сказав Бакеро. — Не уявляю, як ви на них ходите. Нога за ногу і на рівному місці можна ж вбитись. Жах!

— Та нормально на підборах ходити. Тут просто сходи дивні… — Тоня кивнула на бетонну конструкцію.

— Нормальні сходи… — не погоджувався Бакеро. Пішов до сходів, піднявся по них, спустився. Тоня пішла за ним, доводячи свою, протилежну, точку зору.

Степан поглянув на Лору, котра, прихиливши до нього голову, так само трималась за його руку. 

— Ти як?

— Добре... — вона кивнула, хоча серце ще калатало.

— Ногу не підвернула?

— Ні. Я носком зачепилась за сходинку і… — Лора замовкла. Вона дивилась на вивіску і зовсім не дивилась собі під ноги, тому сходинку не помітила. Думала про свій страх, про хвіст, про реакцію Степана на нього, і те, що дозволяє собі поводитись не як завжди… З ним, чомусь, хотілось бути більш вільною…

— Може води?

— Води? Я не хочу пити… — Лариса не розуміла його питання.

— Щоб відволіктись.

— Ні, дякую, я не хочу, — її голос потроху ставав нормальним.

— Заспокоїлась?

— Так.

— Ми можемо йти?

— Можемо… — Лора кивнула, розуміючи, що зараз він її відпустить.

— Припиняйте свої обговорення. Пішли вже всередину, — сказав Степан.

— Пішли, — погодився Бакеро, підставляючи Тоні руку, за яку вона одразу ж вчепилась і “повисла” на ній. — Тільки Лоро, май на увазі, зала на другому поверсі, і до неї веде БАГАТО СХОДИНОК. Степане, я раджу не відпускати її від себе, бо щось я хвилююся. Ми тут зійшлись на думці, що все трапилось через те, що Русалки погано переміщаються суходолом. У них ноги не...

— Давай, шевели шестернями, радник, — Степан вказав Бакеро лівою рукою у напрямку входу і, перемістивши праву руку з живота Лори їй на талію, пішов з дівчиною слідом за циганом і сусідкою. Бакеро озирнувся, зміряв пару за ним оцінюючим поглядом і усміхнувся. Помирились.   

Наближаючись до входу, Лора відчувала, як її огортає жах. Вона поглянула на Степана, зустріла його пильний погляд, і криво усміхнулась у відповідь. Не варто боятись. Він поруч, і він допоможе, якщо щось піде не так. Але що може піти не так? Все буде добре. Вона сьогодні дізнається щось нове, більярд — це ж має бути цікаво.

Проте Ларисі здавалось, що переступивши поріг клубу, вона змінить своє життя, і шляху назад не буде. Бакеро і Тоня зайшли, а вона перед входом таки зупинилась.

— Щось не так? — Степан повернувся до неї.

— У мене дивне передчуття… — Лора поглянула йому в очі. Важко було приховати свою тривогу від його погляду.

— Яке?

— Щось станеться… — вона не могла виразити те, що відчувала. Можливо, це просто страх перед невідомим, бо у подібних закладах вона не була ще ніколи.

Руслан казав, що клуби — для шльондр, пристойним дівчатам там нема чого робити. Лора, через певні події в минулому, ніколи не ходила навіть на дискотеку до шкільного клубу, тому в очах Руслана у цьому питанні вона була мало не святою. А Бакеро і Степан вважали клуби місцями для розваг, де можна познайомитись з ціквими людьми і весело провести час. Різні люди — різні думки.

Степан озирнувся, поглянув на вхід, потім знову на неї.

— То давай перевіримо? — він усміхнувся, і вона усміхнулась у відповідь.

Клуб “Бінго” — один з найстаріших та найбільших в Україні концертних клубів. Площа комплексу досить велика, складає близько 3600 кв.м. та має три рівні. Раніше фасад Бінго був темно-синього кольору. Згодом він занепав, і, мабуть, не бажаючи вкладати величезні кошти в його ремонт, власники повісили сіру штору. (Вночі виглядає краще, ніж вдень)

(Фото з інтернету. З синім фоном не вдалось знайти. На фото видно ті самі сходи)

Будівля була збудована ще 1966 року, що залишило свій відбиток на плануванні і оформленні. На першому поверсі клубу були каси, концертна зала, вбиральня, бар-кафе, комплекс різноманітних підсобних приміщень. На верхніх поверхах розмістились: більярдна, не маленька, на декілька десятків столів (російський більярд і американський пул), ресторан, банкетні зали, кухня і ще багато чого, включаючи казино і гральні автомати.