Читати книгу - "Додому"

Майрон Болітар, майстер маскування.

Коли нарешті вийшов один хлопець, Майрон схопив двері, доки вони не зачинилися. Хлопець, який, мабуть, звик до кур’єрів у будь-яку годину доби, і слова не зронив.

Так Майрон Болітар, майстер маскування, опинився всередині.

У коридорах панувала моторошна тиша. Майрон піднявся на другий поверх і знайшов двері квартири 217. Він прийшов так рано, припускаючи, що Франческа, як і будь-який студент, досі спала, тому був упевнений, що знайде її там, ще й, можливо, трохи заспаною. Це було б добре — заскочити її зненацька. Звісно, він міг потурбувати її сусідів, але поклав це на карб прийнятних додаткових збитків.

Майрон не знав, що саме сподівався там знайти, але блукання наосліп було переважною частиною його так званих розслідувань. Ви не шукаєте ретельно голку в копиці сіна, а радше навмання стрибаєте в різні копиці, голі й босі, а тоді скажено крутитеся в надії, що — ой! — тут голка.

Майрон постукав у двері. Нічого. Він постукав трохи сильніше. Знов нічого. Він узявся за ручку й легенько її повернув. Двері були незамкнені. Майрон зважував, чи слід туди заходити, але вирішив, що краще — ні: чужий дорослий чоловік заходить у кімнату студентки коледжу? Не вельми розумно. Коли він постукав знову, двері нарешті відчинилися.

— Містере Болітар?

То була не Франческа Мур. Це був Кларк Болдвін.

— Привіт, Кларку.

Кларк був одягнений у футболку, більшу на кілька розмірів, та «боксери» в клітинку, які навіть Майронів батько вважав би старомодними. Він був блідий, із червоними очима.

— Що ви тут робите? — запитав він у Майрона.

— Я можу запитати те саме в тебе.

— Е-е… я тут навчаюся. Я тут живу.

— О, — мовив Майрон. — Ви з Франческою мешкаєте в одній кімнаті?

— В одній квартирі, так.

— Я не знав.

— З чого б це вам знати, — сказав Кларк.

То правда.

— Нас шестеро, — вів далі Кларк, відчуваючи потребу пояснити або, можливо, зорієнтуватися. — Троє хлопців і троє дівчат. Зараз двадцять перше століття. Спільні гуртожитки, спільні кімнати, спільні туалети — у нас це все є.

— Я можу зайти? — запитав Майрон.

— Що там відбувається, Кларку? — почувся чоловічий голос позаду нього.

— Лягай спати, Метте, — сказав Кларк. — Нічого особливого.

Кларк вислизнув у коридор і зачинив за собою двері.

— Навіщо ви прийшли?

— Я прийшов поговорити з Франческою, — відповів Майрон.

— Про що? — на Кларковому обличчі з’явився дивний вираз.

— Про іспит з економіки, — відказав Майрон. — Я чув, там буде повна дупа.

— Це мало б бути смішно? — скривився Кларк.

— Що ж, визнаю, це не найкращий мій жарт, але…

— Мама каже, що ви з дядьком Уїном намагаєтеся знайти Ріса.

— Намагаємося, — кивнув Майрон.

— Але Франческа нічого про це не знає.

Майрон звільнив його від метафори про валяння в копиці сіна.

— Вона може знати більше, ніж думає, що знає.

— Вона мені розповіла б, — мовив Кларк, похитавши головою.

«Терпіння», — подумав Майрон. Якщо вже ви стоїте перед копицею сіна, спершу поваляйтеся в ній, а тоді вже йдіть до іншої. Або щось на кшталт того. Коротко кажучи, треба бути терплячим із Кларком.

— Ви двоє, мабуть, дуже близькі, — припустив Майрон.

— Франческа — моя найкраща подруга.

— Ви виросли разом?

— Так, але тут більше, ніж оце.

Далі коридором відчинилися двері. Звідти вичовгав хлопець так, як це може зробити студент, який рано прокинувся.

— Вона єдина розуміла це, — вів далі Кларк. — Ви знаєте, про що я?

— Припустімо, ні, — сказав Майрон, хоча насправді зрозумів.

— Ми були просто дітьми. Ми були лише в п’ятому класі.

— Я пам’ятаю. Клас містера Гіксона.

— Діксона.

— Авжеж, вибач, Діксона. Розповідай.

Кларк ковтнув і потер підборіддя.

— Отож, ми були лише малими дітьми. Гадаю, ми з Франческою були друзями, але ми не гуляли разом абощо. Ви знаєте, який то вік, так?

— Хлопці гуляють із хлопцями, дівчата — з дівчатами, — кивнув Майрон.

— Слушно. А тоді все… Тобто два наші маленькі брати, — Кларк ляснув пальцями, — просто зникли. Ось так. Ви не розумієте, як це вплинуло на нас?

Майрон не знав, чи було питання риторичним. У коридорі відчувався затхлий сморід розлитого пива і студентських хвилювань. Там була дошка оголошень, заповнена листівками, зустрічами для різноманітних груп і клубів від бадмінтону до танцю живота, від феміністських ідей до хору флейт. Там були клуби з назвами, яких Майрон не розумів, на кшталт «Оркесис», «Ґайаа» чи «Таал», або ще «Отруйні Чечіточники» — що воно таке?

— Якийсь час після зникнення твого брата ти сидиш удома, — говорив Кларк якимось далеким голосом. — Я не пам’ятаю вже, як довго. Тиждень, місяць? Не пам’ятаю. Але врешті-решт доводиться повернутися, і тоді всі дивляться на тебе як на якогось прибульця. Твої друзі. Твої вчителі. Усі. Потім ти йдеш зі школи додому, а там іще гірше. Твоїм батькам геть зносить дах. Вони чіпляються до тебе ще більше, тому що тепер бояться втратити ще й тебе. Тож ти приходиш додому й намагаєшся нишком прослизнути в свою кімнату, але, йдучи туди, щоразу проходиш повз його кімнату. Щодня. Ти хочеш жити далі, але ніяк не можеш. Ти пробуєш забути, проте від цього ще гірше. Ти намагаєшся вилізти з цієї темряви, але потім бачиш сумне мамине обличчя, і це знову збиває тебе з ніг.

Кларк опустив голову.

І попри все, подумав Майрон, ти просто дитина.

Майрон не був упевнений, чи це був правильний рух, але зрештою поклав руку на плече хлопця.

— Дякую, — сказав Майрон.

— За що?

— За те, що поділився. Мабуть, то був кошмар.

— Так, — сказав Кларк, — але в цьому й суть. Вона полегшила це.

— Франческа?

Кларк кивнув.

— У мене був хтось, хто не просто казав, що розуміє. У мене був хтось, хто цілком розумів.

— Тому що вона переживала те саме.

— Так.

— І, — додав Майрон, — навпаки. Вона теж когось мала.

— Гадаю, що так. Ви розумієте, правда?

— Звісно. Дружба, скріплена трагедією, мабуть, є найміцнішою з усіх.

— Я зізнався Франчесці першій, навіть не батькам, але вона вже знала. Ми могли про все говорити.

— Тобі пощастило, що вона в тебе є.

— Ви й не уявляєте, містере Болітар.

Майрон трохи зачекав, а відтак поставив наступне запитання.

— А тепер, коли її брат повернувся?

Кларк нічого не відповів.

— Тепер, коли її брат повернувся, а твій — ні, — уточнив Майрон, — ваші стосунки змінилися?

— Франческа не тут, — сказав він м’яко.

— Де вона?

— Припускаю, що вдома.

— Я гадав, ти привіз