Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

У нас постійно виникає потреба звинувачувати когось у наших бідах та негараздах. По суті, Папіано як міг силкувався вижити мене з їхнього дому. І коли б у ті дні я керувався здоровим глуздом, то мав би тільки щиро подякувати своєму недоброзичливцеві. Та де там! Адже я вважав Папіано за неабиякого пройдисвіта. Хіба ж він не прагнув спекатися мене, аби безперешкодно дурити синьйора Палеарі й занапастити Адріану? Тільки це і вчувалося мені тоді в його пустій балаканині. А то ж був голос розуму! Як воно сталося, що він звучав з уст Папіано? Чи, може, то я сам вклав його в ті брехливі уста, аби знайти виправдання собі і мати підстави не довіряти йому, бо вже відчував, як міцно я заплутався в тенетах життя, і лютило мене саме це, а не густий морок, у якому я в той час перебував, і не роздратування, яке викликав у мене Папіано.

Про що він мені торочив? Щовечора одне й те ж саме — про Пепіту Пантогаду.

Хоч жив я дуже скромно, він утовкмачив собі в голову, що я бозна-який багатій. І щоб відвернути мою увагу від Адріани, він, певне, плекав думку закохати мене в маркізову внучку. Вихваляв її на всі лади: і цнотлива, і горда, і розумна, і серце має добре, і на вдачу щира та палка. А що вже красуня — ой, яка красуня! Чорнява, граційна і пишна водночас, вся вогонь, очі так і сяють, а принадні вуста створені для поцілунків. Про посаг і казати нічого, він буде казковий: вся маєтність маркіза Джільйо д’Аулетти, не менше! Маркіз, нема сумніву, залюбки віддасть її заміж якнайшвидше — не лише затим, щоб скараскатися татуся Пантогади, від якого життя не мав, а й тому, що дідові з онукою живеться разом не дуже солодко. Старий маркіз на вдачу слабкий, він замкнувся в своєму вже мертвому світі, а Пепіта аж тремтить від жадоби життя.

Язикатому Папіано було невтямки: що дужче він розхвалює Пепіту, то більшу неприязнь до неї викликає в мене, хоч я ще й не бачив дівчини. Він запевняв, що скоро познайомить нас. В один з найближчих вечорів умовить її прийти сюди на спіритичний сеанс. І з маркізом д’Аулеттою я матиму нагоду познайомитись — той сам прагне цього, адже так багато гарного чув про мене від Папіано. Тільки маркіз не виходить з дому і довіку не візьме участі в спіритичних сеансах через свої релігійні переконання.

— Як то так? — здивувався я. — Сам не піде, а внучці дозволить?

— Але ж він добре тямить, кому довіряє її! — хвалькувато вигукнув Папіано.

Це вже мене не цікавило. Хотілося зрозуміти інше: чому Адріана відмовляється приходити на такі сеанси? Також через релігійні переконання… Та коли внучка самого маркіза Джільйо братиме участь у них, причому з дозволу свого діда-клерикала, то чому б не прийти й Адріані? Маючи такий вагомий доказ, я спробував умовити її ввечері, напередодні першого сеансу.

Вона зайшла до моєї кімнати разом з батьком, і він також чув моє прохання.

— Оце завжди у нас так, синьйоре Меїс! — зітхнув старий. — Релігія перед лицем проблеми спіритизму нашорошує свої ослячі вуха й боїться так само, як і наука. А тим часом я вже казав і пояснював своїй дочці, що наші досліди аж ніяк не суперечать ні релігії, ні науці. Щодо релігії, то вони ж якраз і доводять ті істини, що їх вона стверджує.

— А може, я просто боюся? — заперечила Адріана.

— Чого? — не здавався батько. — Доказів?

— Чи темряви? — додав я. — З вами, синьйорино, ми були б у повному складі. Невже ви не підтримаєте товариство?

— Але ж я… — знітилася Адріана, — я в це не вірю, бо… не можу вірити, бо… знаю!

Більш нічого вона не сказала. З її інтонації та розгубленості я відразу зрозумів, що не тільки релігія перешкодила Адріані бувати на спіритичних сеансах. Страх, на який вона посилалась, можна було пояснити зовсім інакше. Синьйор Ансельмо й не підозрював, чим викликаний той страх. Мабуть, їй нестерпно було дивитися, як її старого батька, наче малу дитину, дурять Папіано та синьйорина Капорале.

Мені не стало духу наполягати.

Але вона мовби прочитала в моєму серці жаль, якого завдавала мені її відмова, нерішуче промовила в темряві: «Зрештою…», і я притьмом упіймав її на слові:

— От молодчинка! Значить, ви будете з нами?

— Тільки на завтрашній вечір, — усміхнулася вона.

Наступного дня по обіді Папіано заходився готувати кімнату: приніс грубувато збитий прямокутний ялиновий столик, не полірований, без шухляд. У кутку причепив на мотузці простирадло. Потім приволік гітару, собачий нашийник з безліччю бубонців та ще деякі предмети. Усі ці приготування відбувалися при світлі славнозвісного ліхтарика з червоними скельцями. Порядкуючи в кімнаті, він, певна річ, не змовкав ні на мить.

— Простирадло править… так, саме править… як би вам це пояснити?.. ну, скажімо, за акумулятора таємничої психічної сили. Ви побачите, синьйоре Меїс, як воно тріпотітиме, напинатиметься, мов вітрило, і часом осяватиметься дивним, я сказав би, зоряним світлом. Так, так, синьйоре! Нам поки що не пощастило домогтися матеріалізації, але світло ми вже маємо. Ви самі в цьому пересвідчитесь, якщо сьогодні ввечері синьйорина Сільвія буде в належному стані. Вона спілкується з духом одного свого давнього товариша по консерваторії, який помер — спаси нас, Господи! — від тифу вісімнадцятирічним. Родом він… слово честі, не знаю… ага, здається, з Базеля, але його родина давно оселилася в Римі. Геній у музиці! Та жорстока смерть скосила його раніше, ніж він устиг дати людям те, що міг би дати. Так принаймні вважає синьйорина Капорале. Ще до того, як виявилось, що вона володіє даром медіума, синьйорина Сільвія спілкувалася з духом Макса. Так, синьйоре, його звали Макс… Хвилиночку, Макс Оліц, здається, я не помиляюся. Так, запевняю вас, синьйоре! Коли цей дух оволодівав нею, вона імпровізувала на роялі, поки не падала непритомна. Якось увечері на вулиці зібралися люди і почали аплодувати їй…

— І синьйорина Капорале навіть злякалась, — добродушно вставив я.

— Ах, ви це знаєте? — здивувався Папіано.

— Вона сама розповідала мені. Виходить, люди аплодували музиці Макса, яку виконувала синьйорина Капорале?

— Так, так! Дуже шкода, що в нас немає рояля. Доводиться вдовольнятися уривками, двома-трьома акордами на гітарі. Макс іноді через це так сатаніє — еге ж! — що струни на гітарі рвуться… Ось почуєте самі сьогодні ввечері. Здається, вже все гаразд.

— А скажіть мені,