Читати книгу - "Твої не рідні, Ульяна Соболева"

 Минуле

 Я почула її голос, голос Олени, у нашому будинку, коли збирала сумку для пологового будинку.  Єдине, що мене зараз радувало, - це очікування пологів і обіцянки Єгора, що ми дуже скоро переїдемо.  Він навіть показував мені той новий будинок, який будується зараз для нас.  Залишилося не так вже й багато, і у нас буде свій будинок, де я буду господинею.  Він приніс мені проект і фотографії будівництва, коли я в черговий раз плакала в кімнаті після сутички з його матір'ю.  Цього разу їй не подобалося, що я їм і чим «годую» її онука.  Вона наполегливо заперечувала, що ми чекаємо дівчинку, і називала дитину «Льонічка» - ім'ям свого діда.

 - Мені краще знати, я по животу бачу - це хлопчик.  Онук мій.  Шумакови роблять тільки хлопчиків.  Дівки у слабаків народжуються, а мій Єгорка справжній чоловік.

 Вона немов на зло підбиває мене, немов навмисне провокувала на скандал.

 - Але ультразвук не обманює, і ми вже точно знаємо стать дитини - це дівчинка.

 - Що ти зі мною сперечаєшся?  Взяла моду перечити матері!  Я сказала, що я знаю - значить, знаю.  Але якщо буде дівчинка, назвете Оленкою.  Теж на Льоню схоже.

 - Ніколи.  Мою дочка не зватимуть Оленою.  Огидне ім'я.

 Це вирвалося само.  Далі у нас розмова не склалася.  Я пішла до себе в кімнату і не виходила до самого повернення Єгора додому.  Саме тоді він і показав мені, що будується наш будинок.  Сказав, що це подарунок до народження нашої малої, і він хотів зробити сюрприз ... Але не витримав.  Від подяки я тоді розридалася ще сильніше і налякала його остаточно.  Єгор пообіцяв, що прискорить процес будівництва, і ми переїдемо набагато швидше, ніж він навіть припускав.  Він був завжди поруч зі мною, на моєму боці, ховав за своєю спиною.  У мене жодного разу не виникло відчуття, що для нього я чужа.  Поруч із ним я відчувала себе впевненою, нікого в цьому будинку не боялася.  Але варто було йому вийти за поріг, як я починала божеволіти, на мене тиснули стіни цього будинку, я відчувала присутність свекрухи навіть у  молекулах повітря.  І не тільки присутність, але і її ненависть до мене.  І вона прекрасно зрозуміла, що мене дратує і нервує Олена.  З тих пір вона стала запрошувати її до нас мало не щодня.  Вона кликала її на сніданок, іноді на обід.  Але не на вечерю.  Найчастіше кликала, коли Єгора не було вдома.  І я бачила, як вони там сидять на веранді з чашками кави або чаю і мило розмовляють.  Іноді дивляться на мене через скло, і очі обох горять ненавистю.  Швидше б ми вже переїхали, може бути, я через гормони настільки знервована, може бути, мене просто переслідують нав'язливі думки, і я сама винна в цих сутичках з Валентиною Іванівною. Може, мені варто було б бути терплячішою, спокійнішою по відношенню до неї, це все ж мати Єгора, але я прекрасно розуміла, що терплячою зі мною ніхто бути не збирався.  Мене ненавидять і навіть не приховують цього.

 Голос Олени я почула, коли складала рушник у сумку.  Так і застигла з ним.  Вона ж тільки вчора тут була.  Що за дружба між жінкою похилого віку і молодою дівчиною, яка їм по суті ніхто?  І тут же відповідала сама собі: свекруха навмисне кличе її до нас, щоб я бачила різницю, бачила - кому тут насправді раді і хто я така.  Кого втратив Єгор, зв'язавшись зі мною.  Ледве я поставила сумку біля стіни, як було написано в моїй настільній книзі по веденню вагітності, задзвонив мій мобільний.  Це був Толик.  Як недоречно телефонувати мені сюди.  Ми домовлялися, що я сама йому дзвоню.  Ледве я відповіла, він заволав у трубку:

 - Ти повинна допомогти мені!  Мені погрожують, мене хочуть вбити.  Я боюся, мені страшно, Аню.  Допоможи мені.  Надішли мені грошей або привези.

 - Я не можу, Толь.  Мені народжувати скоро.  Мені вже небезпечно кудись їздити, і грошей у мене немає.  Скінчилися.  Я минулого разу все тобі віддала.

 - Але мені требааа.  Чуєш, Аню?  Мені требааа.  Не смій мене ось так кидати.  Уб'ють мене.

 - Не бреши.  Ти брешеш!  Це все, - я озирнулася на всі боки і знизила голос, - це все на наркотики, думаєш, я не знаю.  Не дзвони мені більше.  Забудь цей номер.  Немає у мене грошей.  Досить виманювати!

 - Не даси грошей, я твоєму чоловікові подзвоню.

 У мене всередині все похололо.  Не хотіла я, щоб Єгор знав про нього, знав про брата наркомана.  Немов це підтверджувало слова його матері про те, що у мене жахлива сімейка, і він сам не знає, з ким і чим зв'язався.  Я відчувала себе винуватою, що у мене такий брат і ... мені було соромно.  Я вже шкодувала, що знайшла його і вплуталася в усе це.

 - Не смій!  Чуєш?  Не лізь до моєї сім'ї.

 - А що таке?  Він не знає, що у тебе є братик?  Нещасний, усіма покинутий?  Може, вона буде добрішою тебе.  А його матуся?  Вона добра?  Може, мені з нею зустрітися?  Приїхати до твого дому і попросити допомогти братові її улюбленої невістки.

 Від однієї думки про те, що Валентину Іванівну хапає за лікоть Толик з осоловевшей поглядом, у брудному спортивній кофті, зарослий, мене почало нудити.

 - Не смій.  Я приїду.  Привезу тобі гроші.  Але це останній раз.  Ще раз подзвониш, я ... я ...

 Я накинула кофту і взяла свою сумочку.  Якщо вранці виїхати, то до вечора я вже повернуся.  Може бути, Єгор нічого не помітить.  Він зараз пізно приїжджає з офісу.

 - Чи не подзвоню.  Вези.  Яка ти розумниця.  Вези.  Я тебе на вокзалі зустріч.