Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

Це здається дивним; але вся історія повна прикладів такого гатунку. Не завжди призводять до революцій перехід від поганого до гіршого. Частіше трапляється так, що народ, який терпів без нарікань і нібито нечутливо найобтяжливіші закони, бурхливо скидає з себе тягар, тільки-но він полегшується. Порядок, що його знищує революція, майже завше є ліпшим за той, який безпосередньо йому передував, і досвід показує, що для поганого уряду найнебезпечнішим є той момент, коли він починає перетворюватися. Тільки геніальний розум може врятувати монарха, який замислив полегшити життя своїх посполитих після тривалого гноблення. Лихо, яке витерплювалося покірливо, як щось неминуче, видається нестерпним на думці, що його можна спекатися. Тоді, хоч би скільки надуживань усувалося, від цього буцімто виразніше проступає назовні решта надуживань, і почуття стає ще пекучішим: щоправда, зло зменшується, зате чутливість посилилася. Феодалізм у розквіті своїх сил ніколи не вселяв у французів такої ненависті, як напередодні свого зникнення. Найменш відчутні прояви свавілля в Людовіка XVI видавалися нестерпнішими, ніж увесь деспотизм Людовика XIV. Короткочасне ув'язнення, якому було віддано Бомарше, викликало в Парижі більше заворушень, ніж драгонади.

1780 року ніхто вже не думав, що Франція перебуває в занепаді; радше можна було сказати тоді, що немає меж її успіхам. Саме тоді й виникло вчення про здатності людини до безперервного й безмежного вдосконалення. Років за двадцять до того на майбутнє не покладали жодних сподівань; нині ж від майбутнього чекають усього. Передчуття цього небаченого блаженства, яке очікується в близькому майбутньому, робило людей байдужими до тих благ, які вони вже мали, й вабило їх до незвіданого.

Незалежно від цих загальних причин, явище, яке ми розглядаємо, викликалося й іншими, більш частковими, але не менш могутніми, умовами. Хоч фінансова адміністрація поліпшилась, як і все взагалі, але вона зберегла ті вади, які були властиві загалом необмеженому способові правління. А що вона спиралася на канцелярську таємницю й не знала гарантій, то в ній іще застосовувалися деякі з найгірших прийомів, що практикувалися за Людовіків XIV та XV. Самі зусилля, що їх докладав уряд для розвитку суспільного добробуту, допомога та заохочення, що він давав, шарварки, які він влаштовував,— усе це з кожним днем збільшувало витрати, не посилюючи державних доходів і, отже, день у день створювало королю ще більше труднощів, ніж ті, з якими доводилося рахуватися його попередникам. Так само як і вони, він постійно залишав своїх кредиторів без задоволення, позичав гроші абиде, поза гласністю та конкуренцією, і його кредитори ніколи не мали певності в отриманні відсотків; навіть повернення капіталу завше залежало тільки від сумлінності монарха.

Свідок, який заслуговує довіри, тому що був очевидцем і ліпше за будь-кого іншого міг знати стан справ, говорить з цього приводу таке: «Тоді французи раз по раз наштовхувалися на випадковості у взаємостосунках із власним урядом. Якщо вони вкладали свої капітали в його позики, то ніколи не могли розраховувати на виплату відсотків у визначений термін; будуючи йому кораблі, ремонтуючи його шляхи, вдягаючи його вояків, вони залишалися без будь-якого забезпечення у своїх витратах, не знали, коли отримають розрахунок, і, вкладаючи якийсь контракт з міністрами, мусили зважати на можливі випадковості, як на великий ризик». До цього він серйозно додає таке: «У цю добу, коли піднесення промисловості розвинуло в більшості людей любов до власності, вміння цінувати добробут і потребу в ньому, люди, які довірили частину свого майна державі, більш нетерпляче ставилися до порушення законів про угоди, які робив саме той кредитор, що мав би більше за будь-якого іншого поважати ці закони».

І справді, надуживання, в яких звинувачується тут французька адміністрація, аж ніяк не були новими: новим було тільки враження, яке справляли вони. Вади фінансової системи були навіть більш кричущі в попередні епохи, але відтоді в уряді та в суспільстві відбулися зміни, внаслідок яких ці недоліки відчувалися незрівнянно дужче.

Впродовж десяти років, з того часу, як уряд став діяльнішим і почав уживати різних заходів, про які раніше й не думали, він остаточно зробився найбільшим споживачем продуктів промисловості та найбільшим роботодавцем у країні. Надзвичайно зросла кількість осіб, які мали з ним грошові стосунки, були зацікавлені в його позичках, жили на його зарплатню чи спекулювали на його торгах. Майно скарбниці ще ніколи так не переплутувалося з набутками приватних осіб. Погане керування фінансами, яке тривалий час було тільки суспільним злом, з цих часів стає для багатьох родин справжнім лихом. 1789 року держава винна була, таким чином, близько 600 мільйонів ліврів кредиторам, які, у свою чергу, майже всі були боржниками й, за словами одного тодішнього фінансового діяча, подвійно були незадоволені урядом, позаяк він своєю недбалістю примушував їх подвійно страждати. При цьому слід зауважити, що в міру того, як збільшувалася кількість невдоволених такого штибу, посилювалося й їхнє роздратування: тому що з розвитком торгівлі зростала й поширювалася пристрасть до спекуляції, жадоба багатства, любов до комфорту, а внаслідок цього таке зло, як неспроможність скарбниці, здавалося нестерпним тим самим людям, які тридцять років тому, може, безмовно терпіли б його.

Ось чому рентьєри, комерсанти, промисловці та інші ділові й грошові люди, які звичайно утворюють клас, найбільш ворожий політичним новаціям, найбільш прихильний до уряду, хоч би яким він був, і найбільш покірний навіть тим законам, які він зневажає й ненавидить, цього разу виявились класом, найнетерпеливішим і найрішучішим у справі реформ. Він з гучними криками вимагав передусім цілковитого перевороту в усій фінансовій системі, не розуміючи, що, рішуче похитнувши цю частину уряду, ризикували перекинути й решту.

Чи можна було уникнути катастрофи, коли в середовищі нації з кожним днем дедалі дужче поширювалося прагнення до наживи, а уряд безперервно розпалював і дратував цю нову пристрасть, то збуджуючи її, то розбиваючи її надії, і з двох боків готував у такий спосіб свою власну загибель.

Оскільки народ упродовж ста сорока років жодного разу не показувався на арені державних справ, то зовсім перестали й думати про те, що колись він може й вийти на неї; бачачи його байдужість, його стали мати за глухого, а коли зацікавилися його долею, то почали про нього розмірковувати, не соромлячись його присутності. Здавалося, що ці промови можуть почути тільки найвищі класи й що при цьому можна боятися тільки того, що вони не будуть цілком