Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

в так званій моїй спальні: ліжко там схоже на балдахін у соборі святого Петра, а картини лякають мене. Я маю у себе в туалетній кімнаті невеличке мідне ліжко з волосяним матрацом, наче в анахорета. Я анахорет. Хай буде так! Ви отримаєте запрошення на обід наступного тижня. Але gare aux femmes! 74 Тримай­теся! Ох, як жінки дошкулятимуть вам!

Це була дуже довга промова для небалакучого лорда, і він не вперше вже напучував Ребеку.

Брігс підвела голову від робочого столика, за яким вона сиділа в сусідній кімнаті, й глибоко зітхнула, почувши, як маркіз легковажно говорить про її стать.

- Якщо ви не проженете цю гидотну вівчарку, я її сам отрую,- мовив лорд Стайн, люто позираючи через плече в бік старої панни.

- Я завжди годую собаку з власної тарілки,- пустот­ливо засміялася Ребека.

Трохи натішившись невдоволенням лорда, який ненави­дів сердешну Брігс за те, що вона порушувала його tête-à-tête з чарівною дружиною полковника, місіс Родон врешті зглянулася на свого шанувальника. Вона покликала ком­паньйонку і, похваливши погоду, попросила її погуляти з хлопчиком.

- Я не можу прогнати її,- помовчавши, сказала Бекі дуже сумним голосом. Очі її наповнились слізьми, і вона відвернулася.

- Певне, заборгували їй платню? - запитав пер.

- Ще гірше,- відповіла Бекі, понуривши голову.- Я її обібрала.

- Обібрали? То чому ж ви її не виженете? - запитав лорд.

- Чоловіки б вигнали,- гірко сказала Бекі.- Але жін­ки не такі жорстокі. Торік, коли ми витратили всі гроші, вона віддала нам свої заощадження. Тепер вона від нас не піде, поки ми самі зовсім не збанкрутуємо або поки я не заплачу їй усе до останнього фартінга.

- Скільки ж ви в біса їй винні? - сердито запитав пер.

І Бекі, взявши до уваги його велике багатство, назвала суму, майже вдвічі більшу за ту, що була винна Брігс. У відповідь лорд Стайн тільки люто вилаявся, тому Ребека ще нижче опустила голову й гірко заплакала.

- Я не винна. Я не мала іншої ради. Я боюся сказати чоловікові. Він уб’є мене, коли дізнається, що я наробила. Я нікому не признавалася, крім вас... ви змусили мене. Ох, що мені робити, лорде Стайне? Я така нещасна!

Лорд Стайн довго не відповідав їй, тільки тарабанив пальцями по столу й кусав нігті. Потім швидко насунув капелюха на голову й вибіг з кімнати.

Ребека не міняла своєї сумної пози, поки внизу грюк­нули двері й заторохкотіла, від’їжджаючи, карета. Тоді вона підвелася, і в її зелених очах з’явився дивний ви­раз - злісний і переможний. Сівши до якоїсь роботи, вона раз чи двічі починала сміятися, потім підійшла до фор­тепіано, і з-під її рук полилась така весела імпровізація, що перехожі зупинялися під вікном послухати її блис­кучу гру.

Того вечора маленькій жінці принесли з Гонт-гауса два листи. В одному було запрошення на обід від лорда й леді Стайн у найближчу п’ятницю, а в другому - аркушик сірого паперу з підписом лорда Стайна на ім’я Джонса, Брауна й Робінсона з Ломбард-стріт.

Уночі Родон кілька разів чув, як Ребека починала смія­тися: її, мовляв, тішить, що вона побуває в Гонт-гаусі й зустрінеться з тамтешніми дамами. Та насправді вона думала про багато інших речей. Чи заплатити Брігс і від­пустити її? Чи, може, здивувати Реглса й віддати йому весь борг? Лежачи в постелі, вона перебирала всі ці дум­ки, а вранці, коли Родон, як звичайно, подався до клубу, місіс Кроулі (в скромненькій сукні й затулена серпанком) поїхала в найманій кареті до міста і, зупинившись біля банку Джонса й Робінсона, показала касирові документ. Той спитав її, якими купюрами вона бажає отримати гроші. Ребека скромно відповіла, що хотіла б, аби їй ви­дали сто п’ятдесят фунтів дрібнішими асигнаціями, а реш­ту однією банкнотою.

Потім, ідучи вулицею повз собор святого Павла, вона завернула до крамниці й купила для Брігс гарну чорну шовкову сукню, яку з поцілунками та ласкавими словами й подарувала простодушній старій панні.

Тоді подалася до містера Реглса, люб’язно розпитала його про дітей і дала йому п’ятдесят фунтів у рахунок боргу. Звідти вона пішла до власника стайні, в якого наймала карети, й винагородила його такою самою сумою.

- І хай це буде для вас наукою, Спейвіне,- мовила вона,- щоб другого разу, коли в королівському палаці знов буде прийом, моєму братові серу Пітту не довелось їхати вчотирьох в одній кареті через те, що мій екіпаж не подали.

Ребека натякала на прикре непорозуміння, через яке полковникові мало не довелося їхати до свого монарха в найманій бричці.

Владнавши всі ці справи, Бекі піднялася нагору, до згадуваної вже невеличкої скриньки, яку їй багато років тому подарувала Емілія Седлі і в якій зберігалося чи­мало корисних і коштовних речей; у це потаємне місце Ребека сховала також банкноту, яку їй видав касир у банку містерів Джонса й Робінсона.

 

Розділ XLIX
У ЯКОМУ МИ ВТІШАЄМОСЯ ТРЬОМА СТРАВАМИ Й ДЕСЕРТОМ

 

 

Коли того ранку дами Гонт-гауса снідали, лорд Стайн (що пив шоколад у своїй кімнаті й рідко турбував меш­канок свого дому, зустрічаючись із ними хіба в дні при­йомів, у коридорі або в опері, де позирав зі своєї ложі в партері на їхню ложу в бельетажі) з’явився серед жінок і дітей, які сиділи за чаєм з грінками, і там спалахнула ціла баталія через Ребеку.

- Міледі Стайн,- сказав він,- я хотів би перегля­нути список тих, що прийдуть до нас на обід у п’ятницю, і попросити вас послати запрошення полковникові Кроулі та його дружині.

- Запрошення пише Бланш... леді Гонт,- зніяковіло сказала леді Стайн.

- Тій особі я не писатиму,- мовила леді Гонт, ставна, висока жінка і, звівши очі, відразу їх опустила: неприєм­но було зустрічатися поглядом з лордом Стайном тому, хто йому опирався.

- Вишліть дітей з кімнати. Ну, гайда! - наказав лорд, смикнувши за шнурок дзвоника.

Хлопці, що завжди боялися діда, встали з-за столу. Їхня мати хотіла піти за ними.

- Ні, ви лишіться,- сказав лорд невістці.- Міледі Стайн,- звернувся він до дружини,- я ще раз питаю: чи не будете ви такі ласкаві підійти до столу й написати це запрошення на обід у п’ятницю?