Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

Ворог не сунеться туди, де не зможе пройти напевне, де не знає хорошої явки, співучасника, таємного покровителя. Якщо сюди, в район Ангори, противник націлився, значить, розраховує на підтримку, притулок. У кого?

Начальник застави повинен знати, що і хто у нього за спиною. А в ту хвилину, коли чекає удару по кордону, тим більше.

В думці Смолярчук побував на рибному заводі, заглянув на пристань, покрутився серед бондарів, завітав у будинки рибалок, човнярів, вантажників, продавців, майстрів засолу, рахівників. Усе гаразд. Немає навіть найменшого приводу, щоб турбуватися про цю ділянку. Непрохідна зона, безживна для ворога. Тут йому дорога заказана. Іншу облюбував.

Серце Смолярчука раптом занило, стиснулося. Він зупинився і здивовано оглянувся, немов шукав причину раптового болю.

Степова вулиця, розділена каналом і крутими зеленими укосами, простягалася прямою лінією до Дунаю. Мости, містки, пристані, човни, сіті, що просушуються на вітерці. На берегах, у густій зелені дерев біліють хати з намальованими квітами на стінах і віконницях. На воді перемовляються гуси, качки. В тіні біля моста хтось лунко плеще вальком по білизні, яку кинули на кам'яну кладуху.

Погляд Смолярчука біжить по каналу, по човнах, по хатах… одна, друга, п'ята. Тут, у п'ятій, живе Кашуба. Недавно виїхав з Ангори. В Закарпаття, кажуть, подався, у Явір. В монастирі сторожем і виноградарем працює. Дружина його Марфа, сердита буркотлива жінка, лишилася. І не нудьгує на самоті.

Можливо. Ну і що ж у цьому такого, щоб хвилюватися? Немає нічого. Смолярчук знизав плечима і пішов далі. Біль у серці, здається, зник. Але через кілька хвилин серце знову защеміло.

Кашуба, Кашуба!.. Років десять тому його підозрювали у незаконному переховуванні зброї. Оце, мабуть, і все, що йому відомо про Кашубу.

«Малувато даних для тривоги», — Смолярчук посміхнувся і, вже не зупиняючись, попрямував у райком партії.

Наряд за нарядом вирушали на кордон. Кожного солдата проводжав Смолярчук у нелегку путь: оглядав зброю, спорядження, боєприпаси, пояснював обстановку, віддавав бойові накази. На перший погляд усе було як завжди. Але прикордонники відчували в словах начальника застави щось хвилююче, нове, тривожне.

Прикордонники несли службу на дозорній стежці, на березі Дунаю, в очеретяних заростях, на островах. Зливалися з вербами, чагарником, травою, землею, з тишею і темрявою, з дощем і вітром. Ніхто їх не бачить, не чує, а вони контролюють величезний простір, од лівого флангу застави до правого. Тільки Смолярчуку відомо, хто, де і яке виконує завдання.

Останнім ішов у наряд Федір Щербак. Повернувшись з комендатури, він попоїв, відпочив. Сліди богатирського сну ще не зійшли з обличчя: щоки пом'яті, припухлі повіки. Видно, молодий солдат міцно спав, коли його розбудив черговий по заставі. Смолярчук про себе похвалив Щербака. Молодець. Навіщо марно витрачати сили. Треба вміти за будь-яких обставин відновити їх. Тільки спритний і бадьорий, спокійний і розсудливий прикордонник небезпечний для ворога.

Переступивши поріг канцелярії, Щербак чітко, впевнено, з веселим завзяттям, властивим юності, що прагне до подвигів, доповів:

— Товаришу старший лейтенант, рядовий Щербак прибув одержати наказ на охорону державного кордону.

Погляд Щербака і вираз його обличчя ясно доповнювали слова: так, він готовий виконати будь-який наказ, буде щасливий, якщо на його долю випаде надзвичайно важка, рискована, дуже небезпечна для нього і дуже корисна для кордону справа.

На душі у Смолярчука потеплішало. На губах майнула дружня посмішка.

Згадав Смолярчук свою прикордонну молодість. Отаким був колись і він. Захоплений, надміру ретельний, готовий кинутися в вогонь і воду, чортові на роги, але не досить обтесаний, знаючи тільки ази важкої науки прикордонної служби. Вже в той час він сприймав наказ на охорону державного рубежу як високе веління Батьківщини.

Дивлячись тепер на Щербака, який завмер, чекаючи його наказу, перед рельєфною картою ділянки кордону Ангорської застави, Смолярчук раптом виразно почув голоси своїх прикордонних хрещених батьків — капітана Шапошнікова і генерала Громади.

Найвищі, найважливіші слова не дійдуть до серця солдата, якщо офіцер промовить їх казенно, буденно, без переконання в їхньому великому значенні, не підкріпить інтонацією, проникливим схвильованим поглядом і жестом, сповненим сили. Голий наказ схожий на-деревце без коріння. Не зеленіти йому, не рости.

Смолярчук став перед молодим бійцем і, дивлячись йому у вічі, як найпотаємніше з того, що знав, вимовив слова наказу про охорону кордону Союзу Радянських. Соціалістичних Республік.

Смолярчук пояснював, де, що і як повинен охороняти Щербак, звідки можна чекати ворога, на що звернути особливу увагу. Не в простір, це відчував Смолярчук, летять його слова. Кожне западає в серце молодого бійця, кожне світить, надає сили, впевненості, відваги.

— Якщо виявите порушника отут, насамперед подбайте, щоб він не відступив сюди. — Потемніла від частого дотику рук, відшліфована указка ковзала по карті. — Вас підтримають тут, тут і тут…

Щербак слухав уважно, затамувавши подих. Коли він повторив наказ, Смолярчук переконався, що може бути спокійним за цю ділянку застави.

Пішов у ніч, під дощ, у вологу, пронизану холодним вітром темряву і Федір Щербак.

Тепер настав час начальника застави.

Смолярчук поміняв легкі хромові чоботи на ялові, добре змащені риб'ячим жиром, надів ватник, плащ з капюшоном, узяв ліхтар з новими батарейками, пристебнув до ременя кобуру з пістолетом-ракетницею, поклав у кишеню телефонну трубку з шнуром, віддав потрібні розпорядження черговому і теж вирушив на кордон, його супроводжував солдат.

Побілений вапном, з дощаними вигулами будинок сторожових собак і собак-шукачів містився на значній відстані од застави. Витязь — не той, не вірний друг молодості, бойовий супутник на Закарпатському кордоні, але не гірший — одразу відчув кроки Смолярчука, зрозумів, куди той іде, і вимогливо заскавучав. На кордон проситься. Непорядок. Та що поробиш, треба взяти.

Смолярчук рідко коли виходив без Витязя на кордон. Звик, щоб поруч або